У нашій культурі відпочивати соромно. Долай, досягай і страждай -  тоді життя “сповнене сенсу”. Я взагалі виросла в сільському середовищі, де що більше ти впахуєш, то кращою людиною ти є. 

Глобально, ми живемо в часи, коли людина завжди недостатня - недостатньо успішна, недостатньо реалізована.  І від цього  формується нав’язливе “оптимізування себе”. Така філософія стає новим суспільним переконанням. Вона підкріплюється залежністю від постійного шуму та просто шаленою цифровізацією життя. А соціальні мережі стають постійним мірилом щастя. 

До мене на зустрічі приходять жінки, які часом зізнаються, що відкласти телефон і чесно побути зі  своїми думками 2-3 години стає для них своєрідним мікровипробуванням. Я бачу в цьому не лише шалений тиск на психіку, а  й формування провини за короткі паузи для себе. Більшість роботи та рутини людина закриває за рахунок волі, відповідальності та почуття обов'язку. Але без відновлення та прийняття власної втоми психіка  і тіло рано чи пізно вмикають режим виживання. Місяцями людина не живе життя, а намагається з ним впоратись. Тобто, є завдання підтримувати себе як робочу систему, тоді як спонтанність і радість поступово зникають назавжди. Ми хочемо залишатися стійкими, стабільними і співчутливими. Натомість провалюємось у виснаження та фонове почуття провини. 

На противагу культу “досягаторства” та ідеальних соцмереж потрібно формувати відповідальність за відпочинок та самопідтримку. Паузи для себе слід сприймати не як розкіш чи винагороду, а як відповідальність дорослої людини за своє психічне здоров'я. Відпочинок - це базова умова, лише при  виконанні якої можемо говорити про життя, а не про виживання.

Олена Берестенко, практичний психолог

(сторінка в Instagram)