Видання Zmi.ck.ua продовжує розповідати про історичну частину Черкас. На цей раз ми детальніше розкажемо про вулиці, якими ми кожного дня рухаємося. Сьогодні в огляді – вулиця Університетська.

На Казбеті вона традиційно вважається вісьовою, а понад сторіччя тому була крайньою, тож і називалася відповідно. Далі, з 1893 по 1923 роки, іменувалася Лісною, потім Воровського, в роки окупації – Сковороди, після них їй  повернули  попередню назву, з якою Воровського проіснувала аж до 5 грудня 1996-го. А два десятиліття тому в ознаменування 75-ї річниці з часу заснування Черкаського інституту народної освіти, з якого й «виріс» наш Національний, 7-квартальна вулиця стала Університетською. Хоча як її «абориген», можу запевнити, що для старожилів відтоді нічого не змінилося. Саме тамтешня приватна забудова посприяла тому, що таких тут чимало, а родини на Казбеті живуть з покоління в покоління.

Безумовно, головною принадою Університетської, а відтак і всього неофіційного району, довгі десятиліття був базар. На жаль, вже в минулому часі – його доля нині непевна, та й не базар то давно, а вузенька «кишка» на задвірках яскравих магазинів.

Торжок тут ще від початку минулого століття. Тоді – сегментовано рибний, хоча, звісно, й іншої провізії не бракувало. Згодом… Ой, зайве говоріння. Чим тут лише не торгували. У роки мого дитинства, це вже 1970-ті, це було вельми галасливе торжище, де сусідилися продавці городини й риби, залізяччя та ужиткового дріб’язку, молока й віників, сала-м’яса й квітів, меду й радіодеталей, підпільної самогонки й висівок та казна чого ще.

ЧИТАЙТЕ: Родзинки черкаських вулиць: Університетська, як осердя Казбету

У 1974 році базар взялися впорядковувати. Щоб був не базар, а згідно вимог культури соціалістичної торгівлі – ринок. У вересні відкрили. «Казбетський» зустрів обидві сторони товарно-грошових відносин стрункими рядами під навісами, що вишикувалися на свіжо встеленому асфальті. З’явилися критий павільйон, пункт з перевірки якості продукції, годинникова та взуттєва майстерні, кафе. І все це зразкове господарство – в оточенні магазинів одягу, канцтоварів, продуктів. Не базар, а нова копійка! Але вочевидь, такий «парад» на Казбеті видавався стороннім тілом, тож вже за пару літ місцевий «колорит» повернувся. Зрештою міське начальство махнуло рукою…

До слова, цей базар був найранішнішим у Черкасах. Влітку вже о 5-й годині сюди у низеньких дитячих візочках зразка 1960-х доправляли свій нехитрий товар тітки з навколишніх вулиць і завулків. Важко повірити, але ще й тепер цей вічний транспорт тут у шані. Його поодинокі екземпляри мостяться на тротуарі перед модними вітринами, створюючи той самий «неповторний місцевий колорит».

Однак, на певному часовому відрізку, а саме з кінця 1930-х і до початку 1960-х, Казбет міг похвалитися не лише базаром. Вже й не віриться, що колись, «до бані» (про яку далі), на місці нового корпусу університету та прилеглої до нього площі повноцінно функціонував один із «осередків культури та відпочинку трудящих». Власне, то був чималий сквер із тиром, більярдною, приміщенням для культмасової роботи, лавочками під липами та обов’язковим чотирикутним гучномовцем на стовпі. Поволі все самоліквідувалося, та спроба зберегти місце відпочинку втілилася у будівництво тут літнього кінотеатру. Було це 1959-го і простояв він років зо двадцять, останнім часом вже незатребуваний. А потім потужний буревій звалив на його стіну старезне дерево. Дерево прибрали, а разом і кінотеатр. Ці останні дні «осередка» дитяча пам’ять чомусь зафіксувала…

А «Баня №2» – то ще одна «фішка» вулиці Воровського, та й цілого району загалом. Про неї можна розповідати довго і натхненно. Про тазки із синіми літерами, вологу пару, бабцю з простирадлами, рудого перукаря Льову, пиво у передбаннику, 25 коп. за квиток «в обще» та інше похідне. Але це було б надто деталізовано як для такого малозначущого об’єкту на великій історичній мапі Казбету. Лазню знесли на початку 1990-х во ім’я науки…

Із забутих місцевих достопримітностей – «притулок насолоди», як перекладає вульгарний «публічний дім» мовознавець Святослав Караванський. Нашою таки поетичніше. Я дізнався про його існування на території теперішнього УТОСу в розрізі окупаційних часів – там фріци облаштували типовий «зольдатенхейм», адже до сексуальної розрядки вояк вони ставилися дуже відповідально.

Солдат отримував у начальника талон, яких на місяць виділялося 5-6, проходив «тематичний» медогляд, отримував мило, рушник та пару презервативів. Утім, не про це. Так ось, нещодавно черкаський журналіст Максим Степанов дізнався подробиці кривавої історії про вбивство у травні 1914-го трьох поліцейських черкаської команди. Останній з них, Никанор Тимошенко, загинув біля будинку розпусти Рабиновичів на Лісовій. І це вже не «усна народна творчість» прастарожилів, а інформація з тогочасної періодики. Так що місцевий бордель, так би мовити, з традицією.

Доволі цікавим видається й тлумачення самого топоніму «Казбет». Звісно, можна переповісти легендарну байку про заселення цієї території ще у ХІІІ столітті якимись мало не літописними абреками з Кавказу, але насправді такі витоки «венкеля» видаються вкрай малоймовірними. Та й підтверджень – жодних. А що, коли діло було так?

Зважуся на припущення, що входження Казбету в міське середовище відбулося значно пізніше і не так криваво, як би хотілося гурманам баталій та завоювань та глобальних міграцій.

Не без того, щоб входження те минуло без роз’юшених носів: тут що казбетські, що казбетським – усього траплялося. Але ж самі розумієте – то трохи пізніше. І нащадки “аланів” тих ще живі, хоча не всі здорові.

То коли, хто та за яких обставин дав цьому самобутньому кутку міста, населеному переважно рибалками, таку дивну назву? Все почалося наприкінці ХІХ століття з ухвалою черкаської міської думи про виділення тих земель для вільнопоселенців-грабарів, що прибували із заробітків. Грабарі – то такі будівельники, сильні і вправні у земляних роботах.

Вони копали, перевозили, робили дамби, плотини, насипи для залізничних колій і в інший схожий спосіб спотворювали ландшафт від Создателя. Наше містечко, як і ближні села, славилися цими спеціалістами: як міцними чорноробами, так і меткою “середньою ланкою” та діловими людьми найвищої гільдії, капітали яких множилися на вигідних підрядах та “експорті” робочої сили в межах імперії. У Черкасах ще й дотепер вцілілі найкрасивіші будинки міста колись належали грабарям.

А на Кавказі, а саме – будівництві Владикавказької залізниці, посеред якої між Чорним і Каспійським морями якраз і височіє Казбек, тоді такої роботи була прірва, а платили добре. Відкайлує люд черкаський по кілька місяців, а то й рік чи два хто без сім’ї, і додому. Ще із собою й товариство робітниче з інших країв прихопить, бо в нас таки хороше! Коли ота репатріація укупі з трудовою експансією досягли піку, район почав масово заселятися-обживатися новими людьми. Років 120 тому, а не зразу після мамонтів.

Заробітчани, а що суттєво – за вдачею прості, за гаманцем не бідні, нерідко мали бажання і можливості “посидіти, погомоніти”. В балачках часто згадували свої заробітки, розповідали про горян, Кавказ, Казбек, тож і стали для решти містян спочатку “казбекськими”, а там щоб язика не ламати – то казбетськими (казбецькими). Слідом і куток став Казбетом.

Підготував Борис Юхно