Любов Руденко із села Боровиця Чигиринського району ні на мить не випускає з рук старенький атлас і досконало вивчила карту Донецької та Луганської областей. Цей атлас – це її сьогоднішня настільна книга і талісман водночас, адже двоє її синів уже тривалий час воюють на Сході. Та беручи приклад із відваги своїх дітей, вона сама взяла під опіку родину переселенців, інформує Про Все.

 

Батько по телефону консультував, як ремонтувати БТР

 

–  Уже кілька місяців наша родина живе по карті та по телефонних дзвінках дітям, – розповідає пані Любов. – Також почала ходити і до церкви та щодня читаю молитви.

 

На атласі жінка галочками позначає всі населені пункти, де воювали її сини.

 

–  Я й молитов ніяких досі не знала, а зараз постійно їх читаю. У мене три сини-соколики – Юрій (на верхньому фото ліворуч -ред), Ігор (праворуч – ред) та Олег. Зараз зі мною тільки найменший Олег, а Юра та Ігор воюють на Сході, – говорить про свої синів Любов Руденко.

 

Старший, 23-річний Юрій, уже вісім місяці на Сході, а нещодавно до нього приєднався й середній, 20-річний Ігор. Вдома на них чекає батько з матір’ю, брат-семикласник та бабуся.

 

– Юра із військовою освітою – закінчив Львівську академію сухопутних військ. Але ніхто й ніколи не думав, що настане такий час, як зараз, коли берешся за зброю, вбиваєш,  на очах втрачаєш побратимів,  – говорить жінка. – Про війну син розказував різне. Знаю, як і місцеве населення їх проклинало, як у них там і техніка ламалася, і колеса із БТРів відпадали. Моєму 23 роки, а є й молодші, звідки ж їм знати, як ті БТРи ремонтувати. Бувало, телефонує Юра батькові, щоб проконсультував по ремонту. Після таких розмов, пригадую, чоловік довго матюкався, бо куди ж дітей на такій техніці відправляти.

 

Та коли син, командир взводу, ще тільки від’їздив на Схід, жінка й подумати не могла, що все дійде аж до такого.

 

– І тоді, і зараз намагаюся спілкуватися з ним весело, із жартами. Він мені ніколи не зізнавався, що їм, наприклад,  немає чого їсти. Але як мати я це відчувала. Перебалакаю з ним – і відразу в подушку плакати. Бувало й таке, що хотіла аби він захворів, чи щоб на нього гайморит напав, тоді б його відправили у госпіталь і він не був би на війні. Але згодом я відігнала від себе ці думки, – зізнається Любов Руденко.

 

Через війну черкащанин не приїхав на власне весілля

 

Не раз жінка втішала себе думками, що через тиджень-два війна скінчиться. Вона чекала, але бої продовжувалися. Через війну довелося вже в котрий раз переносити і Юркове весілля.

 

– Із весни перенесли на кінець серпня. Хоча Юра, наче відчував і пропонував перенести аж на грудень, думаючи, що до того часу схід України вдасться звільнити, – згадує черкащанка.

 

Повернутися додому на власне весілля Юрій повинен був за п’ять днів до церемонії.

 

–    Одружуватися мали у Львові. Наша сім’я та родичі купили квитки, щоб їхати з Черкас на весілля, – продовдує жінка. –  Та Юра зателефонував і сказав, що не може залишити хлопців самих. Тоді їхня рота тримала луганський аеропорт. Тож весілля знову відмінили. А в цей час  по телевізору ми бачили, що там відбувається щось страшне. Юра вже навіть не телефонував, а присилав смс-повідомлення зі словами, що з ним все гаразд. Але ми вже знали – якщо він пише, а не телефонує значить там не все так добре.

 

А середній син Ігор про армію навіть не думав. Тому для родини стало приголомшливою несподіванкою повідомлення, що він також йде воювати.

 

Зараз хлопці воюють разом.  І хоча по кілька днів можуть не бачитися, але кожен з них спокійний від того, що брат десь поруч.

 

–  Коли Юра на кілька днів повернувся у відпустку я вже бачила по ньому, що це вже не дитина, а доросла та відповідальна людина. Тому більше переживала за психіку Ігоря. Але ні старшому, ні середньому ні я, ні будь-хто інший з родини не показували свого хвилювання, – каже їхня мати.

 

Зараз  хлопці контролюють трасу Бахмутка на Луганщині.

 

Пані Любов розповідає, що в селі в неї часто запитують, як їй вдається триматися і бути наче «дерев’яною». На людях вона таки тримається, але відчуває, що за ці місяці вона постаріла років на 20.

 

– Навчилилася триматися, уже менше і заспокійливого п’ю. І слава Богу, що біля мене зараз найменший син. Він моя опора, – обіймаючи найменшого синочка промовляє Люба.

 

Для семикласника Олега його брати – справжні герої. Та попри свій вік хлопчина розуміє, що він має підтримувати маму. А вона, обіймаючи Олега, постійно згадує про старших.

 

–  Буває мама прийде й запитує, кого будемо гріти Юру чи Ігоря. А я кажу, мовляв, давай обох зігрівати. Обіймаючи мене, вона надсилає своє тепло і їм, – каже Олег.

 

–  Я вірю, що є сила, яка може передавати тепло та відчуття навіть на сотні кілометрів, – додає жінка.

 

“Хай Бог вас береже”

 

Кожен телефонний дзвінок до синів завершується словами «Хай вас Бог береже».

 

– Ці слова стали їхнім оберегом. Якщо навіть не встигаю це проговорити,  бо не завжди випадає нагода довго спілкуватися, то сини передзвонюють згодом і кажуть: «Мамо, ти забула дати нам настанову». І тоді я промовляю «Хай вас Бог береже», – посміхаючись зазначає Любов. –  Якби я могла, то я б сама поїхала на схід, аби тільки діти туди не йшли.

 

Свій порив допомоги пані Любов підтвердила діями – поселила в себе родину біженців із Дебальцево:

 

–   Моїм дітям там також допомагали люди. Не завжди проклинали, були й такі, хто борщем та молоком годував. Тому й пустила жити. Вони у нас і досі, хоча вже кілька раз поривалися їхати додому.