Одинадцятикласник Дмитро Грановський із Золотоніської міської школи №1 пише і видає книги.

Про це пише "Черкаський край".

Так, повість "Той, що не скорився долі" побачила світ навесні 2016 у Харківському поліграфічному центрі "Доміно", коли йому виповнилося 15 років.

Усього ж у його шухляді вже набралося п’ять рукописних книг, серед них і пригодницький роман. 

— Почав писати, скажу точно навіть день, — 2 лютого 2015, коли мені було 14. У голові народжувалися картини, сюжети, які мусив викласти на папір. Сюжети фантастичні, пригодницькі. Можливо, навіяні фільмами. Спершу записував сюжети так, як вони мені уявлялися, з граматичними помилками і не надто дотримуючись розділових знаків. Це вже згодом став вимогливіший щодо грамотності. У своїй першій книжці «Той, що не скорився долі» я помічаю помилки, готовий їх коректувати, налаштований удосконалювати рівень.

— Дехто з юності й до старості пописує, й то не жартома — списує віршами та романами цілі товсті зошити, але як це видати? Як вдалося тобі?

— На видання своєї книжки я збирав гроші, заощаджуючи на кишенькових витратах. Допомогли і батьки та дідусі, скооперувавшись, у складчину.

— Розкажи про себе.

— Народився 1 квітня, як Микола Гоголь. Живу я з мамою, Оксаною Анатоліївною Даниленко, вона працює бухгалтером на «Златогорі». До 6 класу був відмінником, а потім трохи з’їхав. Може, тому, що тоді розлучалися батьки і між собою тривалий час не розмовляли. Захоплююся літературою та історією. У нас історію читає Тетяна Сергіївна Андрейко, вона ж у нас і класний керівник, і кумир. Найулюбленіша вчителька — перша вчителька Надія Григорівна Марченко. Любов до української мови і літератури прищепила Людмила Анатоліївна Гибало. Її життя обірвала тяжка хвороба. У мене гуманітарний профіль, з огляду на це обиратиму й професію. Планую вступити на навчання до Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. Також і з тих міркувань, що додому недалеко, бо я домашній хлопець.

Мрію побувати за кордоном. Подивитися на тамтешнє життя, побут, порядки, звичаї, хоча жити й працювати хотів би в Україні.

— Чи зараз над чимось працюєш?

— Потреба писати мене не полишає. Приходять нові сюжети. Бува, що це навіть продовження побаченого фільму. Таким є мій останній роман «Джонатан Хермсон». Хоч мама іноді й каже: «Перестань займатись цією писаниною, краще готуйся до ЗНО». Пишу українською, пишу лівою рукою.

— Хто герої твоїх книжок?

— Це фантастичні персонажі. Вони часом носять іноземні імена, а іноді й наші, українські. Віталій, Влад, Богдан, Віктор, Андрій, Артем. Артур Сірош — мій найкращий друг ще з дитячого садка, навіть зараз ми сидимо за однією партою, кілька розділів однієї з книг написали разом у співавторстві. У першій книзі «Той, що не скорився долі» дійовими особами стали хлопці з нашого класу, котрі виросли у видатних ніндзь й утворили братство, що живе за кодексом честі й бореться проти зла. Серед них і я. Хоч в інших книгах уже стараюсь себе не включати до дійових осіб.

— Хто твої перші читачі?

— Найперший — мій дідусь Анатолій Васильович Даниленко, він колись працював у ливарному цеху на Золотоніському ремонтно-механічному заводі. До його зауважень я прислухаюсь. У нас з ним один улюблений твір — «Капітан Відірвиголова». Читачі й цензори — мама, тато Олександр Грановський (він працює в Золотоніській податковій інспекції), дідусь Юхим Давидович Грановський — заслужений будівельник України.

— А що ти сам любиш читати?

— Фантастику, пригодницькі й історичні книги. Як-то «Гру престолів», «Володаря перснів». Дуже взяло за душу. Читаю електронні книги. Взагалі багато читаю. Крім прози, пробую писати вірші, малювати. Навіть відвідував гурток малювання. Улюблене заняття — слухати тишу. Захоплююся філософом Сковородою. «Бджолу і Шершня», деякі інші його байки знаю напам’ять.