Він 32 роки вирощував нутрій. А потім завів кіз і став робити бринзу. Щодня варив її з двох відер молока. Мав клієнтів по всій Україні. Недавно це заняття покинув. Наразі тримає дев’ять кіз, бринзу робить лише для себе. Розповідає про себе спортсмен 80-річний Андрій Хіміч із селища Чорнобай на Черкащині.

Він переміг у понад 40 міжнародних регатах із веслування на каное. 1964 року здобув “золото” на Олімпійських іграх в японському Токіо, інфрмує Дзвін.медіа.

— Навчався на факультеті фізичного виховання Черкаського педагогічного інституту, — згадує чоловік. — На другому курсі вперше побачив каное. Захотів навчитися веслувати. Але в Черкасах не було кому показати, як правильно це робити. Якісь поради вичитував у спортивних журналах, до чогось додумувався сам.

У човна одне лопатоподібне весло. Я ним просто гріб по обидві сторони. Зрозумів, що це неправильно 1956 року, коли брав участь у спартакіаді народів СРСР. Усі спортсмени гребли веслом з одного боку каное. На трибунах з мене сміялися: “Дивіться, дід Мазай пливе”. Перестали реготати, коли прийшов четвертим. Після змагання спортсмени показали, як правильно пливти. Напрямок каное регулюється його поворотом у воді та зміною траєкторії в кінці гребка. Прорубував на Дніпрі ополонку, клав через лід дошку. Сідав на неї й веслував. Щоб бачити, чи правильно це роблю, брав дзеркало. Зняв його з дверима шафи.

1964 року Андрій Іванович поїхав на ХVІІІ літні Олімпійські ігри в Токіо. Плив на каное-двійці разом з електротехніком із Владивостока Степаном Ощепковим. Виступали на дистанції 1 км.

— Уранці був жахливий туман, за 200 метрів нічого не видно. Ми на старті рвонули вперед, а потім ішли рівномірно. Прискорилися десь за 300 метрів до фінішу. У головних конкурентів виграли 4 секунди. Про перемогу дружині повідомив телефоном. Сказав, що за кілька днів буду в Черкасах. Зустрічати мене на вокзал прийшло дуже багато людей. З поїзда до машини несли на руках. Після святкування в ресторані “Колос” відвезли до “хрущівки” в центрі міста. Завели в трикімнатну квартиру: “Вона — ваша”.

Через чотири роки Хіміч завершив спортивну кар’єру.

— Приїхав із тренувань у Туркменії. Там було 20 градусів тепла, а в Україні — 30 градусів морозу. Я зразу став на лижі. До обіду пробіг з передишками 30 кілометрів. А ввечері в спортзалі ще потягав 20-кілограмові штанги. Тоді була епідемія грипу, мій ослаблений організм здався. У такому стані виграв ще кілька змагань, а на спартакіаді в Москві програв. Грип дав ускладнення на серце. Лікарі сказали: “Спорт або життя”. Вибрав останнє. Мені тоді було 30 років.

Чоловік був директором дитячо-юнацької спортивної школи в Черкасах. Працював тренером збірної команди СРСР із веслування на байдарках і каное, готував до виступів збірну команду Болгарії. 1985-го став тренером секції веслування при колгоспі “Заповіт Ілліча”. 20 років тому пішов на пенсію.

Старша донька померла 16-річною

Андрій Хіміч одружений з 63-річною Валентиною Анатоліївною, колишнім тренером із гандболу. Виховують сина Івана,18 років. Від першого шлюбу чоловік має доньку 46-річну Ольгу.

— Мав старшу дочку Марину. Померла, не доживши тиждень до 17-річчя. У неї раптово розболілася голова. Машиною повіз у лікарню. Усередину її заносили вже непритомною. Згодом вийшов лікар із золотим ланцюжком і сережками Марини: “Вона померла”. У дочки лопнула судина в голові. Зараз би їй було 58 років.

Коли одружилися з Валею, хотіли народити дитину, але не склалося. Вирішили взяти дівчинку з дитячого будинку. Та коли зайшли в кімнату, першим руки до нас потягнув 11-місячний хлопчик. Зараз Іванко проходить комісію, буде йти в армію.