Розгул сепаратистів, обстріли "градами", голод і холод – усе це довелося пережити уродженцю Черкащини Анатолію Рибаку, який очолює технікум у Красногорівці.

В інтерв’ю виданню "Цензор.НЕТ" чоловік розповів про життя на Донбасі та як йому вдалося зберегти власну альма-матер.

Донецький технікум Луганського національного аграрного університету не припиняв роботу і під час окупації міста в 14-му році. Директор технікуму Анатолій Миколайович – сивочолий україномовний чоловік років 55, родом з Черкаської області. У Красногорівку переїхав у 83-му році.

"Два з половиною роки так живемо. Живу я трохи ближче до лінії розгалуження. Прильоти в той бік постійно. Зранку прокидаюся і чекаю, що о 7-ій годині пару "градів" до нас прилетить. Якось із "Зенітки" повибивало шибки у вікнах. Я якраз спостерігав за цим – воно десь 50 метрів до моєї хати не дійшло і припинилося. Але вони сюди добралися і побили технікум, – розповідає чоловік".

Cепаратисти місто захопили 11 травня 2014 року. На той час української влади там не було зовсім.

"Всі, хто міг, повтікали. Я родину вивіз, а сам залишився, – розповідає про найтяжчі часи для міста Анатолій Миколайович. – Найбільше мені запам’ятався обстріл 3 червня 15-го року. Тоді по місту били з 4:30 ранку до 17:30 вечора. Але наша армія не дала просунутися ворогові. На ферму міни прилітали, троє коней вбило. Проте ж тварин треба годувати, поїти. У мене контузило бригадира в той день. Води не було, все перебито. Взяли насосну станцію, почали качати з річки воду і возити на ферму, і це все було під обстрілами. Я додержав дітей до 27 червня, ми швиденько закінчили семестр, видали дипломи. Взагалі, коли я став директором, студентів у технікумі було 290. Ми збільшили кількість дітей практично до 450. Я думав, що рік-два і буде 500-550, але почалася війна і зараз їх 273".

У технікуму є своя ферма і 790 га землі. Коли у зв'язку з подіями велика частина колективу покинула місто, Анатолію довелося вирішувати не тільки питання навчання. Утримання ферми, фінансові проблеми теж лягли на його плечі, бо казначейство переїхало у Волноваху, головбуха не було півроку, а зарплату тим небагатьом працівникам, які залишилися, треба було якось платити.

"Влітку 14-го року з колективу залишився тільки я, а на бригаді, що займалась сільським господарством, осіб 8-10. Тоді якраз достигали пшениця, ячмінь, овес – ми зібрали врожай і якось пережили важкі часи, коли тут були сепаратисти", – пригадує директор. – А коли 1 серпня зі сторони Пісків зайшли наші і звільнили місто від цієї братії, люди почали повертатися. В 14-му році в жовтні ми розпочали навчальний рік".

У технікумі навчаються діти не лише з найближчих сіл, а приїжджають і з Краматорська, Костянтинівки, Маріуполя. А також Донецька, Шахтарська, Макіївки, Горлівки.

"Я дуже багато вклав у цей заклад і хочу, щоб він залишився після мене. Коли я сюди прийшов, колектив був зовсім іншим. Наприклад, я спитав у завідувача свиноферми, який 14 років працював без зарплати, як він так жив. Той нічого не сказав. Але коли я зрозумів, що скільки б не додавав корму, а свині постійно кричать від голоду, ми з ним розпрощалися. Я просто не хочу розповідати про той жах, який тут відбувався".

Юридично технікум підпорядковується Луганському національному аграрному університету. Але, коли почалися події на сході, частина педагогів університету виїхала до Харкова і там закріпила нову юридичну адресу. Фінансово навчальний заклад підконтрольний Міністерству освіти.

"Зарплати і стипендії йдуть із Києва, а от по матзабезпеченню, то ще з 2008 року ніякі гроші нам не виділяються. Допомагає, як може військово-цивільна адміністрація, а ми їм даємо зали для різних заходів. Коли я в 2009 році доробляв котельню, нам не вистачало близько 90 тисяч гривень, і я використав гроші, які ми заробили на господарстві. Зараз там стоїть два нових газових котли. Але ж ми, як і все місто, сидимо без газу".

На вулиці Анатолій показав територію коледжу, стіни, куди прилітали снаряди. Спортивну залу, в якій на той момент саме займалися діти. Показав, з якого боку перебувають сепаратисти, і де розташовані гуртожитки. Багато про що він просто не хотів розповідати – тут кожному є про що помовчати, це не зрозуміти так званому туристу. Кожен з тих, хто займає активну позицію і небайдужий до долі міста, часто додає у розмові: "Ви не зрозумієте" або "Вам цього краще не знати"…