Нік Вуйчич — відомий мотиваційний спікер та релігійний проповідник з Австралії. Він народився без кінцівок, проте спромігся жити повноцінним життям. Нині він подорожує світом і виступає з мотиваційними промовами. 17 вересня він виступив на Хрещатику. Нік зізнався: це був наймасштабніший виступ у його житті.

"Громадське ТБ" занотувало найяскравіші думки Вуйчича про себе, мотивацію та віру в Україну

Про свою історію

* Моє народження стало великим сюрпризом для батьків. Я не усвідомлював, що відрізняюся від інших, поки не пішов до школи. У той час Австралія не була прогресивною — багато чого тоді бракувало. Зокрема соціальної поваги і прийняття людей з інвалідністю.

Лише в 1989 році країна ухвалила закон, який дозволяв дітям з інвалідністю ходити до школи. І я дуже вдячний, що тепер такий закон ухвалений і в Україні. Я хочу, щоби ви знали: разом ми сильніші.

* Маючи підтримку і люблячу сім’ю, я все одно мало не здався. Через цькування в школі, я втратив будь-яку надію і декілька разів намагався втопитися у ванній. Тоді мені було 10 років. Я ніколи не думав, що коли-небудь одружуся. Сьогодні я маю дружину.

Я ніколи не думав, що матиму сім’ю. Сьогодні в мене двоє дітей, і я чекаю ще на двох. Я ніколи не думав, що зможу говорити на камеру про надію. Але надія — справжня, і мрії здійснюються. Прекрасні речі з’являються з розбитих шматочків.

* Коли мене ображали в школі, я відчував себе жертвою. Але згодом зрозумів одну важливу річ. Що, як до тих людей, які мене принижують, так само ставляться удома? Вони не контролюють своє життя і, можливо, єдиний спосіб відчути, що вони мають над чимось контроль — це контролювати мене. Тому я не ображаю і не засуджую нікого, бо не знаю, хто яку історію має насправді.

* Знаєте, хто був тією людиною, яка надихнула мене виступати? Не моя сім’я, не мій близький друг. Це був прибиральник в моїй школі. Той, хто мив туалети, змінив моє життя. Він сказав: "Ніку! Я тебе знаю. Одного дня ти станеш відомим спікером і розкажеш людям свою історію".

Тому я вірю, що всі ми можемо бути дивом один для одного. Не має значення ваша посада чи скільки грошей ви маєте — ви завжди можете комусь допомогти і змінити чиєсь життя.

Про мотивацію

* Одного разу, коли я грав у футбол, дуже сильно пошкодив ногу і не міг ходити (а я можу ходити, коли з моєю ногою все в порядку). Протягом трьох тижнів я пролежав у ліжку, дивився в стелю і думав: "Мені не потрібні ноги й руки, але я хочу знову ходити".

Це дало мені розуміння: замість того, щоби злитися на те, чого в мене нема, краще бути вдячним за те, що маю. Не концентруйтеся на тому, чого ви не можете зробити — зосереджуйтеся на тому, що можете. Змініть те, що можете змінити, прийміть те, чого змінити не в змозі.

* Батьки казали мені: "Ти можеш більше, ніж ти думаєш. Просто спробуй". І я спробував навчитися кататися на серфінгу. 15 разів я на нього вставав і 15 разів падав. Не має значення, у чому ви помиляєтеся. Нам треба вчитися на помилках, помалу робити крок за кроком, любити одне одного ще більше.

Неважливо, скільки разів ви впадете, але важливо вкінці піднятися. Щоразу, коли падав, я відчував себе ще слабшим. Але потрібно далі намагатися піднятись, і одного разу у вас вийде.

* Якби в мене був вибір народитися таким іще раз, я б знову обрав народитися без рук і ніг. Чому? Я навчився бути вдячним за саме своє життя. Часом ми падаємо. Іноді шукаємо виправдань, чому не підіймаємося. Інколи здається, що це неможливо. Для людини без рук і без ніг теж здається неможливим встати після падіння. Але я встаю.

Про Україну

* Церкви України, я звертаюся до вас. Прийшов час об’єднатися. Питання не в наших відмінностях. Ми маємо зробити все, що в наших силах, аби знайти спільну мову з новим поколінням. Я хочу бачити більше надії і більше любові у вашій країні. Я хочу кинути вам виклик і підбадьорити: Україно, продовжуй іти вперед!

* Мої батьки — серби. Під час війни нашим родичам відрубували голови, їх катували. Пізніше я поїхав у Хорватію і сказав: «Простіть сербів».Я поїхав у Сербію і сказав: «Простіть хорватів». Це не політичне питання, це питання духовне. Українцям слід пробачити не тільки самих себе, їм слід пробачити всіх інших. І тоді ви дійсно зцілитеся і перетворитеся.

Коли хтось причиняє мені біль — бог з ними розбереться. Але я не житиму без прощення. Україно, я дуже люблю вас. Від імені всіх, хто коли-небудь приносив вам біль — вибачте.

* Як країні, вам потрібно бути вдячними. Так, є біль. Є страждання. Так, дуже багато ще треба зробити. Але гляньте, куди прийшла Україна нині. Не потрібно фокусуватися на минулому. Якщо ми продовжуватимемо рухатися, я вірю, що мрії здійсняться. Мрії про сильну, прекрасну країну. Де більше людей мають можливості, де є більше любові.

Мої батьки завжди казали: "Ніку, ти ніколи не знатимеш, чого зможеш досягти, поки не спробуєш". Так, прогрес повільний. Але те, що він є — це добре. У будь-якій країні прогрес є повільним. Але нам слід навчитися рухатися крок за кроком. І я дуже вдячний, якщо історія мого життя зможе надихнути людей в Україні на зміни.