Міський голова Черкас Анатолій Бондаренко, його перший заступник Сергій Тищенко, заступниця Анастасія Чубіна та секретар Черкаської міськради Юрій Тренкін до 8-9 травня опублікували на своїй сторінках у Facebook дописи про рідних, які пройшли Другу світову війну.

Міський голова Черкас Анатолій Бондаренко:

"Мій дід Нерубайський Купріян Іванович героїчно захищав нашу землю під час Другої світової війни.

Він був мобілізований у 1944 році рядовим, але додому так і не повернувся. Пропав безвісти у вирі жорстокої кривавої бійні. Так бабуся залишилась молодою вдовою, її донька, моя мама, зростала сиротою, без чоловічої, батьківської підтримки, а ми з братом так і не побачили дідуся, та не почули його мудрих розповідей…"

Перший заступник міського голови Черкас Сергій Тищенко:

На фото прадід Іван - фото з німецького полону

"Два прадіди, Іван та Степан, дідусі моєї матері, пройшли фронтове пекло.

Іван – воював цілих 6 років: у 1939 році був призваний на Фінську війну, після чого без перерви і відпочинку продовжив воювати на фронтах Другої Світової. У 1942 потрапив у німецький полон, дивом звільнився і знову став до зброї. Пройшовши довгий і тяжкий шлях, він не дочекався перемоги: в одному з боїв йому відірвало ногу, й пролежавши в госпіталі 4 місяці він помер ще до омріяного завершення війни. Сиротами залишились 7 дітей, яких моя прабабуся всіма правдами, кров’ю і потом підіймала на ноги у голодні післявоєнні роки.

Степан також більше не переступив порогу рідної хати, і ніколи й не побачив своїх трьох дітей. Він походив із розкуркуленої родини, на війні потрапив у німецький полон, а по завершенню опинився у США. Повернення додому без сумнівів загрожувало б йому клеймом «неблагонадійного» й репресіями, а для близьких обернулось би роками поневірянь. Можу лише уявити з яким болем і каменем на серці прадід мусив поховати себе заживо для своєї сім’ї заради її блага. Довгий час близькі вважал його загиблим, і лише майже через 25 років після закінчення Другої Світової він знайшов можливість зв‘язатись з рідними. Другу частину свого життя Степан провів у Нью-Йорку. Проте у цій вимушеній еміграції завжди намагався утримувати зв’язок з українством: брав активну участь в житті діаспори і своєї релігійної громади - сповідував РУНВіру, шанував релігію наших предків дохристиянських часів.

Справжньою дитиною війни стала моя бабуся Надія – матір мого батька. Вона народилась у німецькому концтаборі. Її батьки, українка Мотря і білорус Устим, познайомились там же у концтаборі - їх долі перетнулись серед пострілів і бомбардувань. Цьому коханню і родині судилось бути! Дивом стало не лише її народження, а й те, що у тих нелюдських умовах вдалось вижити немовляті й породіллі. Після звільнення вже всі втрьох вони повернулись на понівечену війною Черкащину. Їм було байдуже на важкі умови: головне, що вони нарешті вдома! Перший час, не маючи навіть даху над головою, поки відновлювали хату і садили город, із маленькою дитиною жили у виритій власноруч землянці. Згодом стали на ноги, виростили дітей, прожили довге життя. Все це стало можливим лише тому, що найтяжчі випробування вони долали у взаємній підтримці, маючи за найбільші цінності людяність і любов".

Заступниця міського голови Черкас Анастасія Чубіна:

"На жаль, за свого життя я застала лише свою прабабусю - Чубін Тетяну Петрівну. Вона була круглою сиротою і прожила дуже нелегке життя, але вона була для мене уособленням добра і любові.

Вона часто розповідала історії, які пам’ятала ще з воєнних років. Розповідала, як дивом залишилася живою, як готувала обіди для полонених солдат.

Щоразу я малою уявляла це і переживала наче знову і знову.

Мій прадідусь - Чубін Дмитро Матвійович звільняв Європу і в лютому 1945 року був нагороджений Орденом Червоної Зірки за п’ять підбитих ворожих літаків. Він єдиним з трьох братів повернувся з війни живим. Його рідний дядько - Гришко Василь Никифорович – пройшов піхотинцем всю війну, розписався на стіні рейхстагу і згодом отримав всі можливі нагороди найвищого рівня.

Батьки по ліній моєї бабусі також пройшли всю війну. З її розповідей пам’ятаю, що вони навіть переховували пораненого десантника на своєму горищі.

Мій прадід – Махарина Яків Євменович був начальником штабу Чигиринської комсомольсько-молодіжної підпільної організації, а прабабуся – Махарина (Охріменко) Олександра Онисимівна – зв’язковою партизанського загону".

Секретар Черкаської міської ради Юрій Тренкін:

"На цьому фото – мій дід: Тренкін Михайло Федорович. Для мене він назавжди залишиться Героєм, мужнім і безстрашним, та, водночас, люблячим чоловіком, турботливим батьком і дідусем.

Він народився 10 листопада 1925 року, а вже в 1943 році потрапив на фронт. Брав участь у форсуванні Дніпра, дійшов до Берліна. На жаль, мені не відомі деталі про його військовий шлях. Тоді, коли дідуся не стало з нами (він помер 10 квітня 1985 року), мені ще не виповнилося чотирьох років. Точно знаю, що війну він пройшов танкістом, воював у танкових військах. Під час бойових дій був поранений, отримав контузію.

Серед нагород нашого Михайла Федоровича – Орден Червоної Зірки та медаль «За відвагу».

У сім’ї він зростав не один, мав двох рідних братів Григорія та Федора. Із фронту їх так і не дочекались…"