Віталій Паламарчук, доброволець шостої роти другого батальйону 79-ї бригади з позивним «Сміливий», у зону АТО потрапив у серпні 2014 року. У Донецькому аеропорту був двічі, зокрема, два тижні провів під безперервними обстрілами на диспетчерській вежі.

 

Він розповів Радіо Свобода про обставини підриву злітної смуги летовища.

 

У Донецький аеропорт ми зайшли не одразу. Спершу базувалися у Краматорську, в штабі АТО. Звідти й отримували завдання, зокрема і «на аеропорт». Куди треба, туди й виїжджали.

 

Був на диспетчерській вежі аеропорту приблизно наприкінці листопада десь 12-14 днів. Наше завдання полягало в тому, щоб давати можливість підвозити все необхідне в аеропорт. Ми зайняли диспетчерську вишку, щоб її не зайняв ворог, бо тоді конвої на термінал були б неможливими. По суті, ніхто нікого не питав, ніхто нічого не вибирав й наша рота туди заступила за збігом обставин.

 

Там бої ішли завжди – щоденно. Фактично бойові дії не припинялися. Терористи самі пропонували перемир’я після того, як наші Збройні сили давали їм достойну відсіч. Вони просили перемир’я, а потім самі ж його і порушували, коли їм це було вигідно.

 

Будівлю ми поділили на сектори – на бійниці, з яких велися бої. На кожній бійниці було цілодобове чергування. Якщо у нас, припустимо, був пост номер один, то на нього ми заступали втрьох. Чергували цілодобово дві години через чотири. От є в мене чотири години, щоб поспати, а далі йде моє бойове чергування.

 

Можна було застосовувати вогонь у відповідь. Не будеш же стріляти куди завгодно, якщо не бачиш цілі, а по цілі у відповідь можна. Тож більшість часу ми були в обороні, а не здійснювали наступ.

 

«Ми на хаотичний вогонь просто не реагували»

 

Ми обходилися тим, що у нас було за принципом «маємо те, що маємо».

Спершу була проблема з тепловізорами, а потім нам їх передавали.

Сепаратисти ж працювали у який спосіб? Хаотично відкривали вогонь у напрямку будівлі і провокували нас на відкриття вогню у відповідь. Ну, а їхній снайпер вже фіксував вогневі точки і намагався їх гасити. Тому, коли вони відкривали такий хаотичний вогонь, ми так вже до нього звикли, що і не відповідали. Просто не реагували.

 

Людина звикає до всього. Ми як заходили туди, брали з собою сухпай. Більше нічого такого не було. На маленьких горілках розігравали каші, консерви.

Коли вдруге заходили в аеропорт, диспетчерської вишки вже не було. Вежа вже була розбомблена. Термінали теж. Усе тоді було вже розбите й розбомблене.

 

Цілою залишилася тільки злітна смуга, по якій, по суті, ми й зайшли. Наш підрозділ заступав на релейну станцію. Спершу ми просто йшли як супровід колони легкої бронетехніки з причепом. Але те, що в колоні була вибухівка, ми визначили вже на самій злітній смузі. Обороняти вже не було чого й ми вирішили підірвати «злітку».

Тож, коли я удруге був у Донецькому аеропорту то брав участь у підриві злітної смуги.

 

Мене Бог милував, а от товариша поранили в Донецькому аеропорту

 

Мій бойовий товариш розповідав, що було багато поранених й вони виводили їх звідти. Він теж отримав поранення, а от мене Бог милував.

Ми першими учотирьох пішли добровольцями з Христинівського району (Черкаська область, – ред.) і так до останнього трималися разом. Ні кроку на місці, ні кроку назад.

 

Нічого хорошого, крім друзів, я в аеропорту не побачив.

Найгірше, що може бути – це коли втрачаєш бойових товаришів. Що ж може бути гірше, коли родина втрачає, хто батька, хто брата, хто сина. Оце найстрашніше. От спиш у казармі й через одне-два ліжка починають збирати речі загиблого, щоб передати рідним. На це боляче дивитися.