У невеличкому приміщенні, що міститься в черкаській багатоповерхівці, щовечора кипить робота. Ось уже майже півроку місцеві жительки збираються тут і виготовляють речі, необхідні для воїнів АТО.

 

Маскувальні сітки, теплі в’язані шкарпетки й рукавиці, подушки… Усе це, зроблене дбайливими руками кількох жінок, через волонтерів вирушає на Схід, інформує Нова Доба.

 

– Звісно, в кожної з нас є сім’ї, домашні клопоти, але завжди знаходимо час на роботу. А як інакше? Хтось же має допомагати нашим хлопцям, – розповідають жінки.

 

Виготовляти сітки почали наприкінці жовтня. Подав ідею й налаштував роботу Віталій Середенко. Чоловік, маючи обмежені фізичні можливості, вирішив організувати невеличкий центр допомоги армії в своєму будинку, де переважно живуть сім’ї з дітками-інвалідами.

 

– Подзвонив сусідам, запропонував, вони охоче погодилися. Усім необхідним матеріалом – основами для сіток, тканиною, синтепоном – нас забезпечують волонтери, – розповідає Віталій. – До Нового року робота просувалася жвавенько. А от після свят охочих допомагати поменшало. Тож ми вирішили розмістити оголошення в районі, шукаючи небайдужих з інших будинків.

 

На одне з таких і відгукнулася Лариса Іванівна.

 

– Давно хотіла щось робити корисне для нашої армії, але не знала, куди звертатися. Та ось приєдналася до компанії, – усміхається пані Лариса. – Вчилася довгенько, зараз уже краще виходить. Головне у цій справі – трохи попрактикуватися, набити руку, а далі діло піде.

 

Вихідний жінки влаштовують лише в неділю. Решту днів працюють не менше двох годин.

 

– Уже не можу без наших зустрічей, ми тут роззнайомилися, подружилися. Тепер чекаю вечора з нетерпінням, щоб зустрітися з подругами. І новини встигаємо обговорити, й посміятися, наболілим поділитися, і чаю поп’ємо, розрадимо одна одну, підтримаємо, – розпо¬відає Лариса Іванівна. – І хоч часи зараз непрості, та гуртом таке легше пережити.

 

За кілька місяців уже вдалося зробити більше 15 сіток.

 

– Дуже важливо до роботи ставати з легким серцем і світлими думками. Коли поганий настрій, краще не йти, – долучається до розмови ще одна майстриня-волонтерка Наталія Могиляста. – Адже робимо речі, які мають охороняти й оберігати.

 

Сьогодні жінка прийшла разом із донькою – 16-річною Анею. Дівчина взялася нарізати синтепон, із якого згодом виготовлятимуть подушки для воїнів.

– Те, що відбувається в країні, торкнулося нашої сім’ї. Чоловік ось уже кілька місяців перебуває на Сході, пішов воювати добровольцем, – розповідає Наталія Олександрівна. – Нещодавно виписався з госпіталю: була контузія, поранили під Дебальцевим. Але знову збирається по¬вертатися в зону АТО.

 

– Він, коли щось собі вирішить, то вже не переконати – робитиме своє. Та я не дуже і намагалася вплинути – хтось же має захищати нашу країну, – говорить пані Наталія.

 

Напередодні жіночого свята в кожної волонтерки лише одна мрія й бажання – щоб швидше закінчилася війна й близькі повернулися додому живі та здорові.

 

– У нас же ще, крім Наталії, в Ніли Іванівни внук ось уже майже рік як бере участь в АТО, – розповідає одна з волонтерок Ніна Михайлівна. – Певно, ніколи не перестану захоплюватися цими жінками. У кожної з них і так непросте життя, та попри все вони випромінюють неймовірну любов, світло, надихають і вражають.