Вони нарешті зустрілись. Жінка, яка повністю втратила пам’ять, пішла з дому у селі на Черкащині, а знайшлася майже за тисячу кілометрів звідти, у прифронтовій Костянтинівці. Вона не могла згадати хто вона, звідки і як опинилася так далеко від дому.

 

Лише кілька спалахів у пам’яті, як довго блукала блокпостами. У Костянтинівці на неї звернула увагу міліція, і відвезла до лікарні. Коли «Вікна-новини» розповіли про неї в одному з сюжетів, її впізнала рідна донька. 

 

Світлана Злочовська зникла ще місяць тому з села Вільхівець, що на Черкащині. Тут ще й досі усюди розвішані оголошення про розшук загубленої.

 

стерта память– Приїхали ми додому – хата заперта і її вже не було вдома. Телефон, все залишено… Шльопанці стояли… А її не було. Почали шукати  – шукаємо вже місяць – згадує донька Світлани Лариса.

 

Вона показує стареньку хатинку край села. Тут її матір вже багато років живе сама. Раніше часто їздила на заробітки до Києва, ба навіть до Польщі – займалася там садівництвом. Та останні роки поралася вдома в господі.

 

 

– Вона була вдома і нікуди не виходила. Ми їй привозили все, що треба, – говорить Лариса.

 

Перелякані родичі одразу кинулися на пошуки. Усім кутком обнишпорили навколишню місцевість. Гадали, що жінка заблукала десь неподалік.

 

Ми ходили й нашими терасами, що в нас тут є, ходили й лісами, полями, – згадує подруга Світлани Алла Садко. – День у день ходили… Ми з ніг падали, але намагалися, дуже старалися… Ми дуже хотіли її знайти! Навіть уявити собі не могли, що вона може бути десь далеко.

 

Безслідно зниклу жінку шукала й міліція та все намарно. Уже висували страшні версії, аж раптом Світлана знайшлася. Завдяки телебаченню.

 

У Вільховці першою Світлану побачила сусідка, коли дивилася «Вікна». Спершу не впізнала, але потім придивилася.

 

– Чоловік вже хотів перемикнути канала. Кажу : «Нє, ану верни». А вона як сиділа боком, то я її одразу не впізнала. А як заговорила за три мови, що знає – то точно вона! Я бігом – сусідам дзвоню. Всі повибігали: «Лариса, біжи сюди – маму знайшли!», – розповідає сусідка світлани Зоя Усенко.

 

– Стало легше одразу, що слава Богу нарешті знайшлася, що жива здорова, – згадує Лариса.

 

Стримана радість із присмаком розпачу – ось, що зараз відчуває донька. Її мати жива, але геть без пам’яті. Ймовірно далася взнаки давня травма

 

– Її збила машина у Харкові. Була травма голови, – пояснює донька.

 

Працьовита, старанна та товариська – у селі Світлана має гарну репутацію. Співала у сільському хорі та й взагалі душа компанії.

 

Світлана має доньку та двох синів, а ще двох онуків. Третій ото от народиться.

 

Ввечері Лариса вмикає телевізор, аби ще раз побачити матір. Донці важко дивитися на безпам’ятну маму.

 

– Хочеться забрати швидше її, – із сльозами на очах говорить Лариса. – Поговорити з нею, як так сталося…

 

Вранці Лариса замикає хату і вперше в житті вирушає на Донбас – по маму. Донька впевнена – її любов та турбота допоможуть Світлані усе пригадати.

 

Лариса приїхала до Костянтинівськоє лікарні, де перебуває її загублена мати. І ось вона – мить довгоочікуваної зустрічі.

 

– Мам, привіт, – обіймає Світалну Лариса. – Мам, ти що, не впізнаєш мене?

 

Світлана плаче, повторюючи: «Пробач мені, пробач». Заходять до палати, весь час плачуть, не можуть вгамувати емоції.

 

Донька нагадує мамі, що та робила вдома, в рідному селі:

 

– Ти не пам’ятаєш як ти грибочки різала?

 

– Гриби?

 

– Гриби, шампіньйони. Ти їх дуже любиш вирощувати, різати…

 

Раптом Світлана йде по свій зошит, де замальовує свої спогади, що з’являються наче спалахи.  І в цих замальовках теж є гриби.

 

Донька питає у мами, як же так далеко зайшла від домівки, адже по Світлану Лариса їхала 10 годин.

 

На жаль, зустріч із донькою Світлані пам’ять не повернула. Поки що – впевнена Лариса.

 

– Заберемо тебе додому, в свою хату, де ти живеш. Ти згадаєш усе, – заспокоює матір Лариса.

 

Під час бесіди жінки час від часу зриваються на сльози.

 

– Якби не ви, мене ніхто б не знайшов, – дякують команді «Вікон» Світлана і Лариса.