Матір’ю називає 52-річну Людмилу Гаврилюк із Сагунівки на Черкащині внук Сергій, 12 років. Її дочка Надія в 17 років покинула новонароджених близнят. Один із них — Олександр — невдовзі помер. Сергія забрала бабуся, інформує Gazeta.ua.

 

Об 11.30 у Сагунівці поблизу автобусної зупинки жінка у в’язаній сірій шапці й спортивних штанях показує дорогу до будинку Людмили Гаврилюк.

 

— Ви з соціальної служби? — питає. — То там хлопчику добре. Люда його дуже любить, та й Іван, у якого вони живуть.

 

Подвір’я Людмили Гаврилюк та її чоловіка Івана Федоренка — третє від центральної дороги. Огороджене бетонним парканом. У дворі ліворуч порожня стара хата з двома супутниковими антенами. Навпроти — ще одна невеличка, в якій живуть.

 

— А мы вас ждали, — з’являється у дверях веранди Людмила Гаврилівна. На ногах сині шкарпетки, одягнена в чорну футболку й джинсову спідницю. Веде до вітальні. Там Сергій за письмовим столом грається сенсорним телефоном, який подарувала тітка.

 

— Я по 150 раз дзвоню до мами на роботу, — розповідає хлопець. — Питаю, як себе чувствує, що робить. Якщо в нічну зміну, то можу і вночі. А в шість ранку відчитуюся, що встав, поїв і збираюся в школу. Дома підмітаю, варю картошку або суп вермішелевий. Якось батько пішов на рибалку й попросив, щоб мама зварила. А вона прийшла з клубніки втомлена й заснула. Я зварив сам на електричній плитці.

 

Сергій переступає через величезного білого в чорну смужку іграшкового тигра. Сідає на крісло поруч із Людмилою Гаврилівною.

 

— Сергійко появив­ся в нас, бо Надя за ним не дивилася. Мама приїжджала лише на хрестини. Не хоче його забирати. В неї друга сім’я, є дочка, має народитися ще одна дитина. З нами не спілкується. Живе в Смілянському районі.

 

Саша помер у лікарні, ще й двох місяців не було, — каже зі сльозами на очах жінка. — Досі в це не вірю. Думаю, що продали. Лікарі, мабуть, побачили, що мати ним не цікавиться. У вересні його поклали із запаленням ока в Смілу. Сергійка теж, бо близнюки мають бути разом. Сашу невдовзі перевели в реанімацію в Черкаси. В п’ятницю у шість вечора сказали, що внука виписують. Я попросила забрати його в суботу вранці.

 

У сім ранку я була вже в Черкасах. Сказали — Саша помер. У свідоцтві написали, що смерть настала о шостій ранку в суботу. Вже не співпадає. Сказали, що дитину повезли на розтин в обласну лікарню. Я під моргом просиділа до шостої вечора, хотіла попросити, щоб не різали. Але ніякого тільця не привезли і заявки на розтин дитини не було.

 

Людмила Гаврилюк скидає великі в чорній оправі окуляри. Витирає сльози.

 

— Наступного дня я знову поїхала, віддали тільце. Поховали в селі, де живе Надя. Думаю, що то чужа дитина. Тіло хлопчика було худіше і довше. А головне — не було родимої плями під лівим ребром, як у Саші. Лікарі сказали, що під час розтину розсмокталася. Пізніше дізналася, що такого бути не може. Знайомий лікар пояснив: якби один із близнят помер, то інший би відчував, перехворів цю смерть, перемучився. Я хотіла поговорити з патологоанатомом моргу. Але він звільнився і виїхав за кордон. Дитячий лікар із реанімації теж терміново звільнився, — розводить руками.

 

Жінка виходить на кухню. Підкидає у грубу дрова. Сергій набирає на столі у жменю “дюшесок”, пригощає.

 

— І ще один факт, — повертається Людмила Гаврилівна. — Коли Сергійку було три роки, я з друзями скуповувалася на гробки на базарі в Черкасах. Сина залишила вдома зі свекрухою. Випадково наш друг Вася побачив жінку з хлопчиком — копію Сергія. Гукнув. Жінка зразу кинулася в натовп і загубилася. Я цю жінку пригадала — бачила в лікарні, її чоловік забирав заплакану. Санітарка сказала, що в неї помер хлопчик. Вона, очевидно, теж мене пізнала. Ми її так і не знайшли. Вася до цього часу жаліє, що треба було мовчки підійти, не злякати. Скільки тепер буваю в Черкасах, постійно тягне на той базар. Здається, що або ми його знайдемо, або він нас. Я бачу, що Сергійко теж про це думає. Зла тій жінці не бажаю. Хочеться, щоб вони спілкувалися. Так вийшло в житті.

 

— Я не знав, що мама насправді моя бабуся. Однокласниця сказала, що мене виховують не рідні батьки. Ми з хлопцями посварилися через це, — розглядає на руці нігті Сергій.

 

— Він прийшов ображений. Спочатку спитав бабусю Варю: правда, що в мене немає батьків. Ми йому пояснили: так в житті вийшло, синочок, прощай усім. А ми тебе любимо. Розказувала, що в нього є мама. Але він про неї не хоче слухати.

 

— Я бачився раз із нею у тітки, лізла обніматися. Я не хотів, але простив її.

 

Мати Сергія написала відмову від нього. Жінку не можуть позбавити батьківських прав, бо не має українського паспорта.

 

— Наша сім’я приїхала в Україну 1991-го. Ми з чоловіком отримали українські паспорти, а дітям не дають. Надя вважається росіянкою. Тепер в опікунській раді нашого району сказали, що я не можу його виховувати, бо я йому ніхто. Приїхала одна, питала Сергійка, чи не хоче в інтернат, — бере хлопця за руку.

 

— А я їй кажу: не зрозумів вашого питання. Вона: “Хочеш на вольні хліба?” Я їй відповів: не хочу, мені добре з папою і мамою.

 

— А вона синові: вони тобі не мама й не папа, так що ми ще подивимося, куди його оприділимо, — додає Людмила Гаврилівна. — Ми з Іваном намагаємося, щоб у сина було все. Купили й комп’ютер, і планшет. Ноутбук поки не потягнемо, бо росте, треба одяг. Він каже — мама, не падай духом, виросту й куплю сам.

 

Познайомилася з чоловіком в автобусі

 

За радянських часів Людмила Гаврилюк з першим чоловіком Григорієм і чотирма дітьми жили на Далекому Сході. 1991-го переїхали в Україну й розлучилися. З колишнім чоловіком підтримує зв’язок. Дорослі діти живуть ­окремо в Черкаській області й Черкасах. З другим чоловіком 63-річним Іваном Федоренком познайомилася в автобусі.

 

— Коли їхала в Черкаси по свідоцтво про смерть Саші, спитав, чого я плачу, — розповідає Людмила Гаврилівна. — Він був розведений. Колишня дружина живе в сусідньому селі Худяки. Приїжджала сюди. Як їдемо в автобусі разом, то розмовляємо. Свекруха Варвара Григорівна померла три роки тому. Була золота людина, прийняла мене, як рідну. Захищала, як коршун, коли хтось пліткував. Виняньчила нам Сергійка. Бо Ваня їздив по шабашках, а я на роботі або збирала в людей полуницю.