Восьмикласниця Анастасія Лазоренко запам’яталася влітку жителям вулиці Черкаської в якості відповідального волонтера пункту прийому макулатури.

 

Щодня дівчина чергувала у червоному наметі з однією метою – хоч якось допомогти передовій. Нині там вже четвертий місяць перебуває її батько, Володимир, інформує Золотоноша-онлайн.

 

Аби не просто чекати на довгу мить повернення, Анастасія вирішила долучитись до волонтерства безпосередньо. Остаточне рішення народилося після телефонної розмови з батьком. Тоді дівчина дізналася про проблеми з постачанням провізії на позиції українських військових. Через це й наважилася присвятити літо доброчинності.

 

Про ініціативу щодо збору макулатури чула раніше, тому й вирішила зафрахтувати за собою намет біля своєї домівки та навпроти рідної школи – золотоніської гімназії.

 

За словами Лазоренко, найбільше переживала за свій юний вік. Сумнівалася, чи залучать її до діяльності активісти місцевого Комітету сприяння обороні.

 

– Всі були приємно здивовані! В першу чергу тим, що я сама висловила бажання допомагати. Тому й прийняли мене дуже добре. Можна сказати, я увійшла до них в довіру, зараз з усіма гарно спілкуюся, – розповідає юна волонтерка.

 

Місцеві жителі реагували по-різному. Поруч із схваленням, або ж пропозиціями допомоги, чула і немало образ у свій бік. Спершу було прикро, а потім звикла.

 

– Найбільш образливо було, коли казали, що ми крадемо гроші і не віддаємо до зони АТО, – обурюється Анастасія. – Дехто зауважував, що я з глузду з’їхала. Мовляв, краще б сиділа вдома. Говорили також, що нам потрібно ставити намет там, де багаті люди. А не стояти тут і займатися здирництвом.

 

Поза канікулами спинятися у подібній діяльності дівчина не збирається. Та головна мрія – зустрітися врешті-решт з батьком.

 

– Дуже хочу побачити та обійняти його. Аби я була доросла, не роздумуючи б пішла воювати разом з ним, – ділиться Лазоренко дещо не дитячими мріями.

 

Наостанок Анастасія ще раз вразила своїх тепер вже колег-волонтерів. Раптово до неї прийшло ще й поетичне натхнення. За словами активістів Комітету, творіння справді зачепило душі усіх. Найбільше ж схвалення вірш мав від того ж таки батька, котрий ще раз отримав моральне підбадьорення від доньки.

 

– Взагалі, я не пишу вірші. Просто вночі прийшло натхнення і він з’явився на світ, – пригадує Настя. – Коли я його прочитала татові, то він сказав, що ледь стримав сльозу. І ще багато найтепліших слів пролунали в ту хвилину.

 

Дзвінок від тата. Слава Небесам! 

Дарує віру, блиск її очам! 

Та смуток не вивітрює чомусь! 

Живим ти тільки повертайся, мій татусь. 

Тебе молю, тебе благаю: ти тільки нас не полишай! 

Ти чуєш, любий, я молюся! Я поруч, я з тобою назавжди! 

В моєму серці ти, татусю, мій герою! І ось дзвінок:

“Ну як ви, милі?” Ти добре чуєш, доню? Я живий! І все… 

І знову ллється кров, і знову бій… 

І знову неминучі сльози жінок, дітей і матерів. 

І знову шум, і знову міни, гради. 

Я вже не можу це в собі тримати. 

Не можу чути від людей: «З ким воювати, за кого помирати»? 

Звикли, призвичаїлися за фразами ховатись. 

Чому засуджують їх люди? Вони глухі? Сліпі чи недолугі? 

За сина, за доньку, за рідну матір. 

За нас із вами люди, пішли життя віддати… 

Чому їх судите, чому, так звані патріоти, ви їм не хочете допомогти? 

Все! Досить! Досить воювати! Досить помирати! 

Вони повернуться живі! А ти, народе, не ховайся, знай: 

«Сьогодні – ми, а завтра – Ви»!