Зруйновані села, стовпи вогню, випалена земля, трупи товаришів – все це і ще багато неприємних картин уже побачив і навіть відчув на собі 24-річний боєць 79-ї аеромобільної бригади ЗСУ Віталій Таранушенко, який народився і виріс на Чорнобаївщині, в селі Великі Канівці, пише Вчасно.

 

До того, як потрапити в зону так званого АТО, Віталій навчався в інституті української філології та соціальних комунікацій в ЧНУ імені Б. Хмельницького та працював журналістом на ОДТРК “Рось”. Хлопець говорить, що його життя змінилося в дні Революції минулої зими. Після Майдану з початком україно-російського конфлікту він відразу зібрався на захист Батьківщини.

 

“Коли почалась війна, – каже Віталій Таранушенко, –  я вирішив поїхати на Схід добровольцем, але мене не взяли. У воєнкоматі сказали, що я можу піти лише на контрактну службу, тож я зібрав речі і поїхав у Миколаїв: підписувати контракт. У вересні я поїхав на навчання, а вже 10-го жовтня мене направили на Донеччину, в зону проведення АТО. Майже весь час ми були в районі донецького аеропорту”. Війна гучно постукала у двері сім’ї Віталія. Першим був мобілізований чоловік сестри Таранушенка, а потім добровольцем на фронт відправився і молодший брат Віталія.

 

“Коли я зібрався на війну, батьки відреагували неоднозначно, – продовжує воїн. –  Казали, добре, що я хочу захищати свою країну, але боялися, що мене привезуть 200-тим. Зараз, коли приїхав в село, то досі не всі розуміють мій вчинок. Питають, навіщо та війна мені здалася”.

 

Віталій згадує свій перший бій, який для нього був найстрашнішим, і розповідає про маленький курйоз, що трапився під час обстрілу ворожою артилерією: “Нас підняли вночі. Тоді було так страшно, – ділиться враженнями боєць, – що я навіть забув взутися. Пам’ятаю, боявся, що піхота прийшла, але тоді був лише артилерійський вогонь, і, на щастя, неточний. Далі поступово до цього всього звикаєш і страх проходить. Найважче на війні, коли гинуть твої товариші. Один з моїх бойових друзів загинув під час обстрілу – це була перша смерть, яку я побачив на війні. Хоча всі, хто зараз захищає нашу Україну – це мої бойові товариші”. 

 

У рідні краї “кіборг” повернувся 10 грудня і до вчорашнього дня заліковував рани в лікарнях Черкас та Сміли: на фронті він отримав контузію. “Пам’ятаю лише, що пішов воду набирати з водовозу, і біля мене, десь метрів за 10, упав снаряд. Зараз все це важко згадується, але добре, що залишився живим. Все ж – це головне” Віталій переконаний, що війна стосується кожного, і не розуміє, чому не всі на його рідній Черкащині це усвідомлюють. “Коли приїхав в село, то здивувався: тут люди думають, що війни взагалі немає, – обурюється хлопець, – а якщо і є – то вона їх не стосується. Знаєте, як ото все у нас  – моя хата скраю… Але я вам скажу, що на війні крайня хата горить найпершою. Війна стосується кожного. Якщо ворогів не стримати там, то вони прийдуть сюди, а ми не маємо права віддавати землю, за яку лили кров наші предки”. Зараз хлопець стверджує, що вже нічого не боїться. “Кіборг” каже, що повністю готовий до повернення на фронт, та активно будує оптимістичні плани на майбутнє.

 

“Відразу, як війна закінчиться, повернусь додому і заведу сім’ю. Цього хочеться найбільше. Ще закінчу таки навчання і отримаю диплом. А взагалі, хотілося б привезти додому шматочок Кремля (сміється). (…) Я впевнений, що ми, українці, станемо сильнішими після війни. Зараз ми вже встали з колін і стоїмо на прямих ногах, отже, далі ми маємо ще й високо злетіти”.

 

Сьогодні Віталій завітав і на рідний факультет, який, правда, до війни він так і не закінчив. Студенти і викладачі філфаку зібрали кошти на фінансову допомогу воїну. “Шкода, що Віталій так і не закінчив навчання, – говорить декан факультету Ігор Погрібний. – Віталій завжди був спокійним, неконфліктним і дещо недисциплінованим хлопцем, може, це і заважало навчанню.

 

Тепер, на жаль, цієї дисципліни в нього навіть надлишок. Все ж я переконаний, що він після війни обов’язково отримає наш диплом. Коли ми дізнались, що Віталій на фронті, то в той же день розпочали збір коштів: до цього долучились і викладачі, і студенти”. Світ не без добрих людей – жінка, яка, за словами декана, немає ніякого відношення до філологічного факультету, почувши від знайомих, що хлопець потребує допомоги, передала йому комплект термобілизни.

 

“Збір коштів Віталію проходив в усній формі, навіть  ніде писати про це не довелось, – каже Юлія Волинець, викладач, яка колись вела у Віталія пари в університеті, а зараз була одним з ініціаторів збору коштів.

 

– Раніше знала його як звичайного студента університету, але у цій складній ситуації він показав себе із зовсім іншої, раніше невідомої, сторони”.

 

Сьогодні хлопець поспішає з усіх сил: йому треба побачити якомога більше знайомих, бо вже завтра він повертається на гарячий Схід…

 

Зазначимо, що наразі 38 студентів Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького перебувають в зоні бойових дій.