Краєзнавець Борис Юхно розповів цікаві факти про головні інженерні об'єкти Черкас.

Пише "Нова доба".

Найбільший: дамба
Насипний шляхопровід, що з’єднав два береги області, спорудили наприкінці 1950-х. Його довжина ― 14 км плюс 1 км 172 м мосту. Транспортна гребля є абсолютним рекордсменом серед аналогів в Україні та входить до 10 найдовших подібних споруд у світі (не ототожнювати з найвищими). На черкаському вододілі могли б розміститися 2,5 бульвари Шевченка, 15 київських Хрещатиків або ж 9 Єлисейських полів Парижа. Щодня нею проїжджає близько 15 тисяч автомобілів та з десяток поїздів.

Але якщо за технічними характеристиками й призначенням наша «дорога морем» має відповідники, то у наступному вона справді унікальна: як відомо, дамба залюднена. Тут знаходиться єдиний населений пункт на водосховищі, станція Панське. Його інфраструктура включає 4 житлових будинки, адмінбудівлю станції, кілька підсобних приміщень та навіть... футбольне поле з воротами зі шпал за крайнім двором. У Панському постійно проживають близько 40 осіб, з яких плюс-мінус десятеро дітей. 

Найстаріший: водонапірна башта
Колись ― на околиці міста, а нині ― вже й неподілік його центру, постала дивна споруда: ажурна сталева вежа заввишки з десятиповерхівку з велитенським баком нагорі. І хоча вона предмет гордості, насамперед, колективу КП «Черкасиводоканал», усім містянам не зайве знати: таких у цілому світі, щоправда ― здебільшого на пострадянському просторі, залишилося зо півтора десятка із двохсот, збудованих переважно у першій чверті минулого століття. Офіційно споруда називається «Гіперболоїдна водонапірна башта конструкції інженера Шухова».

Ще в 1874 році черкаські градоначальники зробили першу спробу прокласти у місті водогін, але у київському генерал-губернаторстві взялися до її розгляду лише 1911-го. У Черкасах була створена спеціальна водопровідна комісія, членом якої, окрім місцевих інженерів, став і архітектор зі світовим ім’ям Владислав Городецький. Експертний висновок комісії був таким: джерелом водопостачання тут мають стати підземні (артезіанські) води, адже Дніпро та інші відкриті водойми хоч і поруч, проте споживання населенням води із них періодично спричинює жахливі епідемії, остання з яких, холерна, мала місце в 1910 році.

Роботи з облаштування водопроводу тривали упродовж 1913 ― 1914 років. За цей час були збудовані два резервуари чистої води, станція знезалізнення, пробурені артезіанські свердловини, прокладено понад 15 кілометрів труб. Але головним елементом мережі стала водонапірна башта: «плетена» сталева споруда, що звужується догори, з баком на висоті 35 метрів. Ця велитенська ємкість вміщувала 20 тисяч відер води, тобто за сучасною системою об’ємів мала 245 кубометрів (для порівняння - у басейні на Центральному стадіоні 800 кубометрів). Те, що була обрана саме така модель башти, дозволило заощадити міській скарбниці величезні кошти.

Якщо старі, кам’яні «водонапірки» обходились більш як у 100 тисяч рублів, то шухівські сталеві ― в 25 ― 27 тисяч. Був, звісно, ризик: камінь ― матеріал перевірений, а гіперболоїди Шухова ― справа нова, часом не випробувана. Та, як відомо, хто не ризикує, той не п’є... води.

Три десятиліття вежа напувала місто, аж допоки в грудні 1943 року, відступаючи, окупанти не спробували її знищити. Підірвати не вдалося, вибухова хвиля вільно виходила за межі конструкції. Тоді «шухівку» звалили у механічний спосіб. Однак башта не розсипалася, а лише деформувалася в місцях удару. Так вона й пролежала до 1949-го, коли роботу міського водогону відновили й шухівка знову почала виконувати свою функцію. Діючою вона залишалася до 1975 року.

Найвищий: телевежа

Цей інженерний об’єкт ― абсолютний міський рекордсмен «за зростом». Має аж 196 метрів, до того ж розташовується на 115-ти метрах над рівнем моря. 

7 листопада 1964 року угорські фахівці завершили монтаж ретрансляційного обладнання на 150-метровій позначці, що дозволило ввести в експлуатацію першу чергу об’єкту. Його реальна вага становить 325 тонн, а щоб пофарбувати «свічку», щоп’ять років витрачають 3,5 тонни фарби. Чи може вежа впасти, якщо, не приведи Боже, землетрус балів у 7-8? Навряд, адже в пагорб, під лапи телевежі, закачано стільки бетону, що якби вона почала хилитися, дибки стали б «пару гектарів» Ювілейного парку. Ну а щоб вона залишалася невразливою, наприклад, до іржі чи не мала інших технічних проблем, за її «здоров’ям» ретельно слідкує цілий штат спеціалістів.

Наймістичніший: "андреєвський" міст

Йдеться про арочний перехід над яром в парку Сосновий бір. Його «хрещеним батьком» вважають обласного керівника з 1965 по 1976 роки Олександра Андреєва: посадовець був закоханим у паркове мистецтво. Під час однієї з робочих поїздок в Новомосковськ на Дніпропетровщині Андреєв побачив там таку ось пішохідну «дугу», що веселкою з’єднала верхівки крутояру. І не заспокоївся, доки не «пробив» таку саму для Черкас.

Для жителів будмістечка «Мостопоїзда-473» (кілька будинків барачного типу, деякі збереглися й донині в глибині парку) будівництво мосту стало мало не «домашнім завданням». В «Одеспроекті» була розроблена технічна документація, у Дніпропетровську виготовлені металоконструкції, які залізницею доправили до Черкас. Як не дивно, але проблеми виникли на місці. Керівники черкаського Хімкомбінату, які обіцяли виділити 350-тонний німецький кран, чомусь передумали. Після тривалого простою мостовики, що за десятиліття накопичили чималий досвід сміливих технічних рішень, застосували так званий «щогловий» («мачтовий») метод монтажу: арку поклали уздовж яру, потім підняли на 26 метрів і повернули за віссю. 65-метрова дуга лягла на платформи за... неповну годину. До слова, було те наприкінці травня 1969-го, тож мосту невдовзі 50. 

Найприхованіший: колектор
Назвемо його так лише на підставі тлумачення терміну словником іншомовних слів, одне зі значень якого ― «підземна галерея під поверхнею вулиць, зазвичай для технологічних потреб». Хоча чи є наш колектор таким за фактом, ще питання.

Під нахилом і на середній глибині 15 метрів він тягнеться від району залізничного вокзалу до дніпровської тераси, тобто більш ніж на 4 км. Діаметр труби дозволив би проїхати нею малолітражці. У структурі комунікації є 4 великі «кімнати», які під час будівництва (перша половина 1980-х) слугували будмайданчиками. Через них вилучали й вивозили тисячі кубометрів грунту. У середині таких секцій ― кількаметрові драбини й площадки, тож у комплексі щось схоже на сходові марші.

Перша з них знаходиться в районі вокзалу, друга під Соборним парком, третя неподалік Палацу одружень, четверта на початку Мисливського узвозу. Окрім чотирьох бункерів на всьому підземному шляху зустрічаються кімнати-ніші з вентиляційними отворами, окремі з них укомплектовані металевими драбинами, щаблі яких тепер легко викришуються пальцями.