Краєзнавець Борис Юхно розповів цікаві факти про черкаський район "Казбет".

Про це пише "Нова доба".

Зазирнув до «казбетського» розділу «Черкаських місторій», висвітлення одного факту зараз викликало сумніви. А власне: готуючи для «Нова Доба» черговий випуск рубрики «Про що писали черкаські газети», натрапив на замітку якраз 45-річної давнини, від 16 червня 1974-го, і ось витяг:

«У Черкасах впорядковується старий Казбетський ринок. Споруджено павільйони сучасних форм, у яких розмістилися кафе, майстерні побутового обслужування. Шляховики закінчили асфальтування базарної площі. Зараз будується приміщення для м’ясо-молочного контрольного пункту з холодильними камерами. Встановлено ажурну огорожу».

Зовсім не пригадую той базарчик аж таким впорядкованим... Ну добре, мені не було ще й п’яти, але ж мала така краса послужити хоч кілька років. А молодшим школярем туди я навідувався вже частенько: на усю бічну стіну теперішнього «Делікату» колись простягався улюблений магазин «Культтовари» з іграшками та канцелярією.

Я виріс на Казбеті, тому, коли трапляється змога опинитися на його покручених наддніпровських вулицмайже неупізнаваних за теперішніми хайтеківськими віллами, стрілки на годиннику життя починають обертатися у зворотному напрямку. Часова яма. Жодного разу не вдалося пройти повз пласку кафешку поблизу головного університетського корпусу, щоб не пригадати, що колись на цьому місці був літній кінотеатр (тепер: лише нещодавно дізнався, що попервах він офіційно називався кіноплощадкою «Казбет», і лише згодом став «Спутніком»). Відкрили його 1959-го, а років за двадцять буревій кинув на фасад старезну тополю. Дерево прибрали, а гамузом – і кінотеатр.

Біля університету давно «естетика»: рівнесенькі гравієві алеї, акуратні газони, пам’ятники й пам’ятки... А років отак 25 тому тут росли, а більше вже давно не росли, тополі і каштани, доріжка між якими вела до «Бані №2». Саме бані, бо коли б у місцевих запитати, де тут лазня, ті б точно нічого не второпали. Запам’яталася вона 25-копієчним талоном «в обще» (хоч на цілий день), вологою парою, тазками із синіми літерами, кам’яними лежаками. А ще – бабушкою у передбаннику, яка флегматично видавала голим дядькам простирадла і віники. Була такою старенькою, що сидячи біля дверей «ближче до воздуху», й голову рідко піднімала. Проте, беручи копійки, клієнтів не плутала. Казала, що й «так» їх упізнає.

А поруч, на другому поверсі чоловічого відділення, наближено до прейскуранту сотворяв «канадки» і «полубокси» рудий єврей Льова, у якого батько колись купив мені за 10 карбованців першого великого альбома для марок. У перукарні мерехтіла чорно-біла «Весна» і пахло серійним одеколоном «Шипр», груша якого кольором і формою нагадувала Льовину голову. За дверима гула сушарка, увіпхатися під яку навіть середньостатистичному дядькові, а надто – з пузцем, видавалося ділом непростим. Адже висота кріплення сушарок скрізь однакова, згідно якогось там банного нормативу. Одним словом – СРСР. Країна соціальної рівності навіть у комунально-фізіологічному вимірі. Мило «яєчне», як і шампунь («а я хотів увесь помитися» – жарт з тих часів), рушники стандартні вафельні і в’єтнамки універсального розміру: увесь асортимент банного кіоску навпроти вхідних дверей. Вище над віконцем – попереджувальна табличка «Приносить и распивать...» Завсідники на неї абсолютно не зважали, у передбаннику втішалися як «Жигулівським», так і тим, що для парної вже зовсім непідходяще...»

Не знаю, чому обрав епізод саме про баню. Можливо тому, що в Черкасах знову літні гідравлічні випробування, а значить половина міста традиційно сидить без гарячої води. Перспектива ж засмучує ще більше: комунікаційні мережі радянських часів доживають віку, а замінити їх за без малого три десятиліття чомусь не вдалося. Кепкуємо немиті з недолугого «совка»...

Такий Казбет разом із банею я міг і не застати. Бо народився за місяць по «архітектурному анонсу» початку липня 1969-го. Згідно нього, увесь Казбет мав забудуватися типовими коробками в 9 – 16 поверхів. А уздовж Дніпра, мало не з води, піднятися «33 богатирі» аж по 20 поверхів кожен. Які там яри, які узвози, які «дніпрові кручі», про що ви! Одна суцільна «3-я улица Строителей». Та, дякувати Богу, обійшло «щастя» далеким краєм. Рушили на «юго-запад»: і землі більше, і переселяти нікого не треба. Перехрестилися казбетські...

Коли минулося, Казбет трохи причипурили. Від весни до грудня 1972-го, як тут давно ведеться – з довгими «перекурами», кут Воровського – Шевченка вбирали у скло і метал. А за склом тих однотипних магазинів «під лінієчку» невдовзі почали торгувати продуктами, взуттям, канцтоварами, одягом, овочами. А ще – їсти гідної якості пельмені по 35 коп за порцію, начинка в яких таки жувалася, а не самочинно розчинялася у роті за якісь секунди як тепер. Зазвичай це вже після «для апєтіту» через коридорчик. Бо як же на Казбеті, та й без цього...