Краєзнавець Борис Юхно розповів цікаві факти про одну з вулиць Черкас.

Міряти цю коротеньку вулицю мені випадає не раз і не двічі на день, тож заради цікавості вирішив з’ясувати її точний кроковий промір. Від Хрещатика до бульвару Шевченка якраз 250 буде. Значить – метрів 200.

Утворилася вона “неминуче”, з початком будівництва обкому. Якийсь час була безіменною, бо не було ще на ній нічого, вартого адреси, а потім цілком виправдано вулицю назвали Новою. До 20-річчя Перемоги, тобто 1965-го, їй присвоїли ім’я Героя Радянського Союзу Федора Лазарєва – у бою за Черкаси молодший лейтенант загинув, маючи віку 21 рік. Згорів увесь екіпаж танку, але вулиця – на честь командира...

У середині січня 1957 року Нову прикрасила перша черкаська 5-поверхівка, щойно уведена в експлуатацію. Напевне, архітектори неабияк намучилися з проектом, намагаючись поєднати в одній будівлі як простоту, так і претензійність форм.

Вийшло щось середнє між постсталінкою і дохрущовкою. Прикметно, що першу кватриру в новобудові отримав не якийсь видатний місцевий партієць, а інвалід по зору Микола Захарін, сім’я якого довго мешкала за місцем роботи у напівбарачному приміщенні навчально-виробничого підприємства сліпих. А загалом-то нічого дивного. Чиновництво тоді ще не зловживало посадами цинічно, та й квартирки там, попри колони на фасаді, були звичайнісінькі.

Старшим черкащанам цей будинок добре відомий з тієї причини, що за арочними дверима з ліпниною першого поверху упродовж кількох десятиліть знаходилися два зразково-показових магазини – рибний “Нептун” і м’ясний “Українські ковбаси”.

Далі за хронологією. В готель Черкаси перші “командировочні” вселилися 10 січня 1959 року. Так їх назвали у тодішній подієвій публікації. Вселилися і здивувалися: Черкаси – вже не тихий архаїчний райцентр, а тихий архаїчний райцентр з великим модним готелем посередині, копією одного з ленінградських.

І ось про що йшлося у статті. “Готель споруджено Першим будівельним управлінням облбудтресту. На будівництві використаний збірний залізобетон. Тут запроваджено ряд нововведень. Це перегородки з комишитових плит. В коридорах для економії дорогого паркету використано кумаронову плитку. Для окраси приміщень використані ліпні деталі. У готелі є кімната побутового обслужування, книжковий і газетний кіоски, перукарня з манікюрним відділенням. На поверхах є буфет і кафетерій, окремо – ресторан, куди можна потрапити як з готелю, так і з вулиці Нової. Більшість номерів розраховані на поселення 1 – 2 чоловік, в кожному номері є радіоточка, у багатьох – телефони”.

Зрозуміло, що жителів міста принади ані “базового” готелю, ані скромніші апартаменти його філіалу на Карла Маркса, 20, десятиліттями цікавили мало. Хіба інколи – ресторан. Все змінилося у другій половині 1980-х, коли горбачовський госпрозрахунок змусив дирекцію “Черкас” шукати нові способи заробітку. В комплексі та комплексно тут відкрилися парочка відеосалонів, така собі “дуже інтересна” баня у форматі душових з подальшою можливістю зняти номер на кілька годин (насправді погодинна оплата в місцевих готелях ніколи не практикувалася, тож треба було заплатити як за добу), масажний кабінет.

Ну а ще пізніше від “готелю по суті” вже взагалі нічого не лишилося: Офіси фірмочок і контор, осередки осередків, редакції солідних бізнесових видань на волохатому сірому папері, залишкові управління мерії, яким не знайшлося місця в самій мерії, орендовані віщунами на грошових знаках кабінети з іконами, котиками та пучками чудодійних оберегів.

Книгарня “Дружба” знаходилася на іншому куті, перед вулицею Урицького. Вона – останній об’єктом в цьому екскурсі, адже звідси до редакції лишень дорогу перейти. У першій половині 1960-х тут була квіткова крамничка, потім парфумерна “Троянда”. Магазин іноземної літератури “Дружба” переїхав сюди з книгарні на розі Шевченка – Комсомольської восени 1981-го, де був просто відділом. Оцей книжковий, де давно ювелірний, у 1970 – 1980-ті неофіційно й вважався головним.

Хоча книжками польською мовою в Черкасах торгували ще з 1968-го. То у книгарні на Свердлова, тепер Дм. Байди-Вишневецького, на місці якої потім звели Будинок художника. Так означили побратимство нашого міста з Бидгощем.
“Дружба” ж стала унікальним магазином поліграфічної продукції країн усього соцтабору: фотоальбоми, книги, листівки, журнали, календарі і навіть якісь сувенірчики з Чехословаччини, НДР, Болгарії або й далеких Монголії та В’єтнаму. Біля кожної секції – прапорець. “Дружба” працювала на самообслуговуванні. Вільний доступ до цілого світу “в оригіналі”, дарма що лише лише лояльного до Союзу і навпаки. От питається – що нам, малолітнім шибеникам, у тій книгарні було робити? Та продавчині ніколи не забороняли “дивитися”. Лише інколи просили показати руки, аби наші пальці не було видно на репродукціях картин Дрезденської картинної галереї чи рисових листівочках з В’єтнаму...