Історії черкаських веж, башт, мосту та інших об’єктів змусять по-іншому дивитися на звиклі речі.

Хто і чому вирішив облаштувати наймістичнішу частину міста? Чи знали ми, що ходимо над містечком під землею? Журналіст газети "Акцент" розповів про найвідоміші об’єкти Черкас.

Найбільший: дамба

Насипний шляхопровід, що з’єднав два береги області, спорудили наприкінці 1950-х. Його довжина — 14 км плюс 1 км 172 м мосту. Транспортна гребля є абсолютним рекордсменом серед аналогів в Україні та входить до 10 найдовших подібних споруд у світі (не ототожнювати з найвищими). На черкаському вододілі могли б розміститися 2,5 бульвари Шевченка, 15 київських Хрещатиків або ж 9 Єлисейських полів Парижа. Щодня нею проїжджає близько 13 тисяч автомобілів та більше десятка поїздів.

Але якщо за технічними характеристиками й призначенням наша „дорога морем“ має відповідники, то у наступному вона справді унікальна: як відомо, дамба залюднена. Тут знаходиться єдиний населений пункт на водосховищі — станція Панське. Його інфраструктура — 4 житлові будинки, адмінбудівля станції, кілька підсобних приміщень та навіть... футбольне поле з воротами зі шпал за крайнім двором. У Панському постійно проживають близько 50 осіб, з яких десятеро дітей.

Найвищий: телевежа

Цей інженерний об’єкт — абсолютний міський рекордсмен „за зростом“. Має аж 196 метрів, до того ж розташовується на 115-ти метрах над рівнем моря.

7 листопада 1964 року угорські фахівці завершили монтаж ретрансляційного обладнання на 150-метровій позначці, що дозволило ввести в експлуатацію першу чергу об’єкта. Його реальна вага становить 325 тонн, а щоб пофарбувати „свічку“, щоп’ять років витрачають 3,5 тонни фарби. Чи може вежа впасти, якщо, не приведи Боже, землетрус балів у 7-8? Навряд, адже в пагорб, під лапи телевежі, закачано стільки бетону, що якби вона почала хилитися, дибки стали б „пару гектарів“ Ювілейного парку. Ну а щоб вона залишалася невразливою, наприклад, до іржі чи не мала інших технічних проблем, за її „здоров’ям“ ретельно слідкує цілий штат спеціалістів.

Наймістичніший: „андреєвський“ міст

Йдеться про арочний перехід над яром в Ювілейному парку. Його „хрещений батько“ — обласний керівник з 1965 по 1976 роки Олександр Андреєв — був закоханим у паркове мистецтво. Під час однієї з робочих поїздок в Новомосковськ на Дніпропетровщині Андреєв побачив там таку ось пішохідну „дугу“, що веселкою з’єднала верхівки крутояру. І не заспокоївся, доки не „пробив“ таку саму для Черкас.

Для жителів будмістечка „Мостопоїзда — 473“ (кілька будинків барачного типу, деякі збереглися й донині в глибині парку) будівництво мосту стало мало не „домашнім завданням“. В „Одеспроекті“ була розроблена технічна документація, у Дніпропетровську виготовлені металоконструкції, які залізницею доправили до Черкас. Як не дивно, але проблеми виникли на місці. Керівники черкаського Хімкомбінату, які обіцяли виділити 350-тонний німецький кран, чомусь передумали. Після тривалого простою мостовики, що за десятиліття накопичили чималий досвід сміливих технічних рішень, застосували так званий „щогловий“ („мачтовий“) метод монтажу: арку поклали уздовж яру, потім підняли на 26 метрів і повернули за віссю. 65-метрова дуга лягла на платформи за... неповні півгодини.

На жаль, паркова принада зажила недоброї слави „мосту самогубців“ і навіть стала об’єктом досліджень передачі „Битва екстрасенсів“. Вони, як і біоенергетики, сходяться на тому, що в місцині вкрай негативне біополе. А історики здогадуються, чому: 1 листопада 1937 року в тодішньому яру мав місце масовий розстріл репресованих. Їхні тіла енкавеесівці закопали десь неподалік теперішнього тротуару під мостом, що веде до Дніпра.

Найприхованіший: колектор

Назвемо його так лише на підставі тлумачення терміну словником іншомовних слів, одне зі значень якого — „підземна галерея під поверхнею вулиць, зазвичай для технологічних потреб“. Хоча чи є наш колектор таким за фактом — ще питання.

Під нахилом і на середній глибині 15 метрів він тягнеться від району залізничного вокзалу до дніпровської тераси, тобто більш ніж на 4 км. Діаметр труби дозволив би проїхати нею малолітражці. У структурі комунікації є 4 великі „кімнати“, які під час будівництва (перша половина 1980-х) слугували будмайданчиками. Через них вилучали й вивозили тисячі кубометрів грунту. У середині таких секцій — кількаметрові драбини й площадки, тож у комплексі щось схоже на сходові марші. Перша з них знаходиться в районі вокзалу, друга — під Соборним парком, третя — неподалік Палацу одружень, четверта — на початку Мисливського узвозу. Окрім чотирьох бункерів на всьому підземному шляху зустрічаються кімнати-ніші з вентиляційними отворами, окремі з них укомплектовані металевими драбинами, щаблі яких тепер легко викришуються пальцями.

Найстаріший: водонапірна башта

Колись — на околиці міста, а нині — вже й неподілік його центру, постала дивна споруда: ажурна сталева вежа заввишки з десятиповерхівку з велетенським баком нагорі. І хоча вона предмет гордості, насамперед, колективу КП „Черкасиводоканал“, усім городянам не зайве знати: таких у цілому світі, щоправда — здебільшого на пострадянському просторі, залишилося зо півтора десятка із двохсот, збудованих переважно у першій чверті минулого століття. Офіційно споруда називається „Гіперболоїдна водонапірна башта конструкції інженера Шухова“.

Ще в 1874 році черкаські градоначальники зробили першу спробу прокласти у місті водогін, але у київському генерал-губернаторстві взялися до її розгляду лише у 1911-му. У Черкасах була створена спеціальна водопровідна комісія, членом якої, окрім місцевих інженерів, став і архітектор зі світовим ім’ям Владислав Городецький. Експертний висновок комісії був таким: джерелом водопостачання тут мають стати підземні (артезіанські) води, адже Дніпро та інші відкриті водойми хоч і поруч, проте споживання населенням води із них періодично спричинює жахливі епідемії, остання з яких, холерна, мала місце в 1910 році.

Роботи з облаштування водопроводу тривали упродовж 1913 — 1914 років. За цей час були збудовані два резервуари чистої води, станція знезалізнення, пробурені артезіанські свердловини, прокладено понад 15 кілометрів труб. Але головним елементом мережі стала водонапірна башта: „плетена“ сталева споруда, що звужується догори, з баком на висоті 35 метрів. Ця велетенська ємкість вміщувала 20 тисяч відер води, тобто за сучасною системою об’ємів мала 245 кубометрів (для порівняння — у басейні на Центральному стадіоні 800 кубометрів). Те, що була обрана саме така модель башти, дозволило заощадити міській скарбниці величезні кошти. Якщо старі, кам’яні „водонапірки“ обходились більш як у 100 тисяч рублів, то шухівські сталеві — в 25 — 27 тисяч. Був, звісно, ризик: камінь — матеріал перевірений, а гіперболоїди Шухова — справа нова, часом не випробувана. Та, як відомо, хто не ризикує, той не п’є... води.

Три десятиліття вежа напувала місто, аж допоки в грудні 1943 року, відступаючи, окупанти не спробували її знищити. Підірвати не вдалося, вибухова хвиля вільно виходила за межі конструкції. Тоді „шухівку“ звалили у механічний спосіб. Однак башта не розсипалася, а лише деформувалася в місцях удару. Так вона й пролежала до 1949-го, коли роботу міського водогону відновили й шухівка знову почала виконувати свою функцію. Діючою вона залишалася до 1975 року.

Фото з мережі