Видання Акцент зробило рейтинг місць у Черкасах, які можуть бути особливо небезпечними для містян.

Яри Соснового Бору

Так віднедавна офіційно називається Ювілейний парк, а в ньому – усім відомий арочний місток: очевидний фаворит серед “лихих місць”.

Місцеві жителі сприймають його таким через низку самогубств, що трапляються тут упродовж кількох десятиліть. 2011-го причину цього намагалися з’ясувати учасники проекту “Битва екстрасенсів”, і один з них, Роман Латинін, зокрема сказав: „Не розумію, чому цей міст вважають символом кохання, адже окрім холоду і пустки тут не відчувається нічого. Перша асоціація, яка з’явилася в мене, коли я ступив на місток – це “гибле місце”. Тут така концентрація енергетики смерті, що вона здатна впливати на підсвідомість людини. Тут відчувається дуже багато неупокоєних душ. Люди загинули не своєю смертю і про їхній упокій ніхто не молився“.

Екстрасенс не помилявся. Ще наприкінці 1980-х літературознавець, дослідник життя і творчості свідомо “забутих” у радянські часи письменників нашого краю Володимир Поліщук, працюючи в архівах КДБ та неофіційно спілкуючись із ветеранами служби, з’ясував наступне. За однією із справ у яру, над яким 1968-го звели місток, відбувалися масові розстріли. Зокрема, 1 листопада 1937 року. Можливо, саме там і тоді загинув письменник Степан Бен, трагічний життєпис якого тоді якраз і досліджував Володимир Поліщук. Того дня було розстріляно 33-х, але загалом у ярах майбутнього парку та неподалік постріли енкавеесівців обірвали кількасот життів. Можливо саме тому й сьогодні, через 80 років після однієї з хвиль сталінського терору, тут неспокійно почуваються навіть ті байдужі до висоти люди, які споглядають 26-метрове провалля під ногами відсторонено. Багатьом “чомусь незатишно” й внизу.

Заоране кладовище

Так само недоброї слави зажив і колишній Першотравневий парк. І річ тут навіть не у розбоях та вбивствах, що сталися у його нетрях за 60 років: те саме мало місце в багатьох парках “культури та відпочинку” часів СРСР. Просто він – на місці дореволюційного цвинтаря, зачищали який у нелюдський спосіб. Вимагалося, аби новому обласному центру якнайшвидше обзавестися показовим місцем дозвілля трудящих.

1993 року педагоги сусідньої школи забили не сполох: старшекласники принесли у клас людські останки, щоб полякати дівчат. На той час вже споруджували собор, і залишки поховань були виявлені в котрійсь із будівельних траншей. Почалися скандальні розбірки церкви і чиновників...

Мені пригадалася розповідь однієї старенької, що в молодості працювала у черкаському Зеленгоспі: “Щовесни знаходили. Копаєш лунку, розбиваєш клумбу – раз-другий нічого, а на третій є. Все впереміш, зовсім близько до поверхні. Не інакше як копали, загортали, тракторами вирівнювали. Потім вирішили алей більше не прокладати. Так їх дві і залишилося, а не п’ять як променів у зірки, бо спочатку так планували“.

Відтоді як квартал повернувся під опіку церкви, все ніби вляглося. Однак старі прихожанки не ходять парком навпростець. Для них він так і залишився кладовищем., й краще там не топтатися...

Підземка

Чутки про “підземні Черкаси” давно тривожать уяву любителів сенсацій та екстремалів. На жаль, в цьому плані наше місто далеко не Умань, Канів чи Лисянка. Такі Черкаси справді існують, але їхні “нутрощі” – це сучасні комунікації, а не середньовічні катакомби зі скринями, набитими козацьким золотом.

Підземні Черкаси – це, насамперед, довжелезний колектор на глибині 4-6 поверхів від залізничного вокзалу до Митниці. Діаметр його труби, прокладеної під невеликим кутом, дозволив би проїхатися цим маршрутом навіть малолітражкою. У трубі є чотири невеликі кімнати, через які колись вивозився грунт: в районі вокзалу, під Соборним парком, неподалік РАЦСу та у підошві кручі над Митницею. На шляху досить сухо, лише подекуди дно вкрите якоюсь мулякою. Щаблі металевих драбин, що ведуть назовні, легко викришуються пальцями. Гибле місце без перебільшень. Але ніяких тобі моторошних легенд, ось що кепсько. Утім... Укладали колектор одночасно із спорудженням нового обкому, тобто теперішньої податкової, тож у середині 1980-х цей факт спричинив народну версію про будівництво для партначальників підземного міста на випадок атомної війни.

Наша Атлантида

Коли на Дніпрі спускають воду, з небуття повертається старий черкаський Поділ: колишній головний промисловий район міста, та й загалом – прамісто, оскільки обживалося воно раніше, ніж їх горішня частина. Ще й усередині 1950-х тут вирувало життя: куріли заводи, гули лісопилки, від парому тяглися підводи з лантухами на “верхній” базар. Ніде в Україні немає співставної за площею території, куди як на машині часу, раз на кілька років можна вирушити у минуле. Усього вже не побачиш, але в загальних рисах упізнається. Фундаменти підприємств, величезні пеньки вікових дерев, відшліфовані водою вже плескаті цеглини... На один із островів рибалки й дотепер йдуть бруківкою, що неглибоко під водою. Колись вона вела до корчми шинкаря Мережика, на честь якого сторона так і називалася.

Складно сказати, яку енергетику несе наша Атлантида. За визначенням, душі тут мало б бути важко, як на місці брутального злочину. Але краєвиди й повітря врівноважують стан. Тут як на іншій планеті, у якої свої пейзажі і свій плин часу, уповільнений до межі...

Казарми

Після розформування 41-ї Гвардійської танкової дивізії, казарми по вулиці Ільїна опинилися на балансі міста, але видалися йому непотрібними. За півтора десятиліття ця територія стала „експерементальним полем“ самої природи, яка дала чітке уявлення про те, як швидко вона відвойовує власні позиції там, де ще недавно одноосібно панувала людина.

Тут моторошно – і на території, і посеред руїн. Будь-який сторонній звук змушує миттєво з’ясовувати його походження, адже місць для засідок здичавілих псів предостатньо. А поза цим – завивання вітру, листяні вихори, скрипіння, брязкання і цокання усього, що втатило кріплення. Звісно, треба бути палким шанувальником Альфреда Хічкока, щоб вбачати у цьому щось містичне, але в тому, що тут “якось тривожно”, можна не сумніватися. Допоки забудова не розпочалася і казарми не знесли, переконатися у цьому не пізно.