Видання Zmi.ck.ua продовжує розповідати про історичну частину Черкас. На цей раз ми детальніше розкажемо про вулиці, якими ми кожного дня рухаємося. Сьогодні в огляді – вулиця Хрещатик.

Цікава штука: в усіх Черкасах на паралельних до Дніпра вулицях містяни звично ведуть нумерацію будинків у напрямку від Соснівки до площі 700-річчя, а на Хрещатику – навпаки, адже його початком підсвідомо вважають Палац одружень. Утім, нічого дивного, адже й наш Хрещатик – вулиця особлива. Чому? Та хоча б тому, що...Хрещатик.

Неофіційно головна

Це ж треба було таке втнути! У повітових Черкасах, де на сусідніх Садовій (Небесної Сотні) паслися корови, а за Надпільною взагалі закінчувалася місцева герграфія, і – “як у Києві”. Мабуть веселу вдачу мав той чоловік, що таке вигадав, нехай йому і на небесному Хрещатику не нудьгується, бо кажуть, що в раю клімат хоч і ліпший, зате в іншому приміщенні компанія веселіша.

А знаєте, скільки насправді нашому Хрещатику... Скільки-скільки? 100? 150? “Та він тут завжди був”? Та ні. Насправді за пару років лише 25 виповниться. Так у 1993-му офіційно нарекли колишню вулицю Урицького. І хоч з іменем вона ще з 1879-го – за царя була і Дахнівською, і Дубасівською, і Миколаївською, за німців – Українською (у своїй найголовнішій частині перетинаючись з Німецькою, тобто тепер Смілянською), а при комуністах вшановувала пам’ять уродженця Черкас, звісно “видатного революціонера”, Моісея Урицького, – до часів Незалежності офіційно Хрещатиком ніколи не називалася. Зате неофіційно – завжди. Повелося так ще від початку минулого століття і на дореволюційних поштівках із зображенням цієї “магістралі” ви не зустрінете жодної іншої назви, тільки “Крещатикъ”. Особлива вулиця...

Якщо вже й випаде колись Хрещатику стати пішохідним, то добре було б, аби ці імена були тут увічнені. Ну а в який спосіб – то вже архітекторам видніше.

Ще одна таємниця Городецького

Давно і заслужено архітектурною візитівкою Черкас є “будинок з башточками” на розі Хрещатика й Остафія Дашковича. Була, щоправда, в його загалом щасливому і заможному житті одна прикрість, коли якраз у столітньому віці він “ненароком” мало не згорів. Звісно, я би міг запропонувати Вашій увазі фото цієї перлини в усії її дореволюційній пишноті, та вчиню навпаки: покажу будинок таким, яким він був у дні, пропахлі згарищем. У дні, коли й сама доцільність його існування вже ставилася під сумнів. Були кабінетні розумники...

Тепер, коли на історичних будівлях встановлені інформаційні стенди, немає потреби переповідати їх минуле. Кожен може дізнатися, що наш знаменитий будиночок – це колишній готель “Славянский”, у якому і до більшовиків, і в радянські часи , побувала сила-силенна знаменитостей. Однак, цей витончений еклект у зміксованих стилях модерну і класицизму приховує свою головну таємницю, а саме – історію народження. Хто його автор?

Та й загалом, приписувати геть усе архітектурогідне олівцеві цього майстра було б перебільшенням його внеску у відповідну спадщину. Маємо дві колишні гімназії, все решта - “нам би так хотілося”.

Іншої думки авторитетний краєзнавець Василь Страшевич. Колись для початку він просто відкинув стереотип, що цей будинок завжди був звичного вже навіть старшому поколінню блакитного кольору (бо й справді, на дореволюційних світлинах він червонувато-сірий). Тож: “Манера архітектурної побудови зі збереженням форм модерністських стилів, що була притаманна Владиславу Городецькому, і навіть колір спроектованих ним будівель як типовий для українського бароко – бірюзово-білий для стін, світло-жовтий для карнизів, білий для ліпнини, все це опосередковано вказує на почерк зодчого”. Опосередковано, не більше.

За єдиним графіком

Сто років тому вулиця була суцільною, як би тепер сказали, “шопінг-лайн”. За довідником “Справочная книга Черкасского уезда за 1911 год” в усьому місті налічувалося 492 приватних крамниці, зокрема – 135 бакалійних лавок, 51 м’ясна, 38 мануфактурних, 26 борошняних, 19 галантерейних. Чимало, як на 40-тисячне містечко. І уявіть собі, що майже сотня з них вміщувалася на невеличкому Хрещатику! Прикметними є два нюанси: практично всі вони належали євреям і точно всі працювали за єдиним графіком: з 1 квітня по 31 вересня – з 7 ранку до 7 вечора, а з 1 жовтня по 31 березня відчинялися на годину пізніше. За дотриманням такого прискіпливо слідкували поліцейські чини – аби, бува, ніхто з торговців, не позарився на неурочну копійку та не порушував правил добропорядної конкуренції.

“Пірати” Житомирські

На тому місці, де тепер медичний коледж, майже століття стояв перший у Черкасах двоповерховий будинок. Він належав династії купців Житомирських. Власне, у ньому ще й у 1960-ті навчалися майбутні фельдшери й акушерки, але згодом дім знесли.

Так ось. Брати Леонід і Володимир Житомирські мали непоганий бізнес, успадкований від батька. На першому поверсі комерсанти утримували “Суконно-мануфактурный и меховой магазин, который всегда снабжен большим выбором русских и заграничных товаров, получаемых непосредственно из первых рук и имеющих цену вне конкуренции”.

Наймовірніше, це було найперше оприлюднення тієї книги в усій Російській імперії, дарма що у газетній версії. Брати почали друкувати твір вже через 8 місяців після виходу роману у Великобританії і тим, звісно, вагомо підняли тираж свого видання. Причини раптового зникнення “откликов” з ринку невідомі, як невідомо, чи взагалі чули щось брати про авторське право та інші юридичні заморочки у такій делікатній справі.

Перша сцена

Згадати будинок Житомирських і навіть несамовитого Челенджера, та й словом не обмовитися про театр для Хрещатика було б образою. Саме так: перша черкаська театральна сцена теж знаходилася у цьому будинку. На другому поверсі, у найбільшій його залі.

Якщо по правді, Мельпомена не надто симпатизувала нашому містту, і напевне – мала  причини, адже навіть у 1909 році у київсько-полтавському часописі “Рідний край” йшлося про те, що “Черкаси - город чималий, громада велика, а не ведеться у ньому з театральною справою”.

Однак, як би там воно не було, але ще 1899 року у домі Житомирських, у вузькому колі провінційної богеми, тобто практично – на корпоративі, грала сама Марія Заньковецька. Відтоді й до 1917-го “цариця української сцени” ще кілька разів побувала з гастролями у Черкасах, втіливши найпопулярніші образи з української класики на сценах Фастовського, Ярової та в “Народному домі”. Але прем’єрний виступ – то назавжди. Принаймні, для історії.

Борис Юхно, спеціально для Zmi.ck.ua