20 років вживала наркотики 51-річна Світлана Бондар із села Червона Слобода неподалік Черкас. Три роки відбувала покарання в жіночій колонії. Після звільнення від наркотиків відмовилася. Вийшла заміж, співає в церковних хорах, пише Gazeta.ua.

 

Про зустріч зі Світланою Бондар домовляємося за кілька днів. Опівдні у дворі за високими воротами гавкає вівчарка. Світлана Анатоліївна відкриває хвіртку, відводить пса у великий вольєр.

 

— Док у нас хоч і не молодий, але добрий, як дитина, — запрошує до хати господиня. З невеликої вітальні заходимо в кухню. За стіною у ванній працює пральна машинка. В будинку є ще три кімнати. — Це була стара хата. На місці кухні стояла піч із димоходом. Вася сам розібрав. Мене не допускав, щоб не дихала пилюкою. Він мене дуже любить і береже.

 

Господиня пропонує випічку й каву.

 

— Батько тепер щасливий за мене. Живе в іншій половині будинку. Мама померла близько 20 років тому. Батьки стільки через мене натерпілися. Я ж була неслухняна, сперечалася, хотіла вирватися з-під їхньої опіки. В 19 років утекла з дому. Вийшла заміж за непутьового, він пив і гуляв. Через рік подала на розлучення.

 

Як стали наркоманкою?

 

— Цей день все життя пам’ятатиму, — Світлана Анатоліївна присідає на диван і підпирає голову лівою рукою. — 21 квітня 1984 року після розлучення я була в розпачі. В Черкасах зустріла друзів чоловіка. Вони поспівчували, запропонували піти в гості до знайомих. Кажуть, там є піаніно, пограємо й поспіваємо. Я клюнула, бо навчалася в музичному училищі.

 

Там було з 15 хлопців і кілька моїх подруг. Я граю, співаємо пісні тоді популярної “Машины времени”. Відчула дивний запах, який посилювався. Дивлюся, один пішов на кухню, приходить нікакой. Сідає на диван, закурює і втикає. Другий виходить такий самий. А потім сунуть із шприцом з коричневою рідиною, як зомбі, на мене. Я мерщій до виходу, а там двійні двері. Я і застряла. Вони: “Свєта, ну, ти нє гоні, успокойся, щас тєбє лєгче станєт”. Я розплакалася, пригрозила міліцією. Вони взяли міцно попід руки й повели на диван. Я брикалася, кричала. Поштрикали руку, поки попали у вену, — жінка обхоплює долонями обличчя. — ­Після страху й паніки одразу відчула полегшення.

 

Батьки помітили, що донька поводиться не як завжди?

 

— Ні. 1984-го про наркотики ніхто не знав. Я двоє суток спала і знову бігла на притон уколотися. Не хотілося їсти навіть згущонку, яку обожнювала. Мама бідкалася: Свєта, та що з тобою?

 

На останньому курсі мене вигнали з музучилища, бо не прийшла на екзамен — була на притоні. А через півроку мама знайшла мою “аптечку” зі шприцами. Ми якраз збиралися на море. Крики, сльози, батько сильно побив. Зараз каже: “Доця, я тоді не знав, що робить, рука піднімалася і гамселив”. Але мені це не допомогло. На дози міняла свої речі, повиносила всі прикраси.

 

Без наркотиків так кумарило, що хотілося розвалити собі голову. Через кілька років неодноразово намагалася вчинити самогубство — ­колола передозіровку. Але жодного разу не вводила до кінця. Втрачала свідомість. Мама відкачувала, шість разів відвозили на лікування в Черкаси й ­Вінницю.

 

Світлана Анатоліївна ставить чашку на стіл. Нагинається, закочує холошу синіх спортивних штанів на лівій нозі.

 

— Вже скільки років минуло, а ноги досі сині. Коли на ногах і руках не було живого місця, колола себе в пах. Одного разу пробила артерію, і кров хлинула фонтаном. Втратила свідомість. Мама біля мене впала на коліна і я почула десь далеко крик: “Доця, що ти наробила! Господи, спаси мені дитину, а мене забери!”. Того дня в мами стався інсульт. Я почула, що батько страшно кричить. ­Почала просити в мами прощення. А вона відкриває очі: “Доця, пообіцяй, що ти ніколи такого не зробиш”. Лікарі казали, що при такому інсульті не можуть говорити, а вона, бідненька, змогла.

 

Через півтора місяця мама померла. Їй було 58 років. Я ходила до мами на кладовище, клала в гробничку записки. Писала: “Мамочка, я тебе люблю, навіщо ти мене покинула?” — Світлана Анатоліївна на мить затихає, стримує сльози. — Після смерті мами взагалі кришу знесло. Близько п’яти років жила по притонах. Отримала три судимості. Двічі умовно. У 39 років за наркотики затримали втретє. Дали чотири роки й відвезли в жіночу колонію в Умань. Жах! Бруд, води гарячої нема. Раз на тиждень водили в баню. В казармах по 50 осіб. Узимку спали при температурі плюс 8 градусів. Блатним у завгоспа давали додатковий матрац, яким укривалися.

 

У колонії була дідівщина?

 

— Раз було в “тєлєвізіонці”. Старожили могли собі дозволити прийти туди з чашечкою кофе, подивитися телевізор. А малолєтки, які тільки поступили, не мали права. А я ж така козирна, прийшла теж із кавою. Це побачила одна, яка сиділа за вбивство. Підходить: “Пішла вон отсюда, ти до мене ще не доросла”. А я їй: “Чого ти так зі мною розмовляєш, я за тебе вдвічі старша”. Вона замахнулася. Я у відповідь чашкою по голові — дзинь. Вона як заорала: “Ти шо собі позволяєш?!”. І ми зчепилися за волосся, порвали одна одній одяг. Нас ледве розтягли. Отрядна наказала помиритися. А до мене з матами: “Світлано, хочеш раніше додому, тоді опустіла свої пєрья, крилья і дзьоб”. Дізналася, що вмію грати на піаніно, доручила вести культмасовий сектор. Звільнилася я по “удо” (умовно-дострокове звільнення. — “ГПУ”) на півтора року раніше. Всі три роки в листах до батька просила його прощення.

 

На зоні вживали наркотики?

 

— Ні. Незадовго до колонії відвідала реабілітаційний центр євангелістів. Якось сиділа в генделику. Мене там побачив знайомий Паша. 15 років був наркоманом. Тепер уже брат во Хресті. Каже: “Тобі потрібен Бог”. А я як розплакалася: що ви всі мене до Бога посилаєте, де його шукать? Якщо він мене любить, то як же я дійшла до такого життя. Паша дав 20 копійок на тролейбус до реабілітаційного центру на Садовій вулиці в Черкасах.

 

Заходжу у двір, автоматично включається музика “Господи, слава тебе”. Я страшна, немита, на вулиці зима, а я в тоненькій курточці і джинсах. Всередині побачила своїх, підбігла подружка Алла, теж колишня наркоманка. Поки всі в церкві за мене молилися, всю обдавало жаром, сльози градом лилися. Щось тут, — показує на голову, — щолкнуло й почала переосмислювати своє життя. Раніше стільки раз хотіла піти в церкву. Наче хтось не пускав.

 

Світлана Анатоліївна показує невелику домашню студію звукозапису. На чорному старому піаніно у вазі стоять живі сині волошки, поряд у рамці — фотографія батьків.

 

— У мами було густе й довге волосся. Як розплітала, то лежало на підлозі, — підходить до столу з комп’ютерною технікою та клавішним інструментом. Дарує диск зі своїми піснями. — З концертами їжджу по зонах і тюрмах. Молоді розказую свою історію. Переконую, що не треба слухати тих, хто каже про наркотики: в житті треба все попробувати. Бо наркотики і крадіжки — невід’ємні. Наркоман переступає через рідну матір, коли їй треба викликати “швидку”. ­Треба прислухатися до батьків. Якби не вийшла заміж на зло своїм, доля була б іншою.

 

“До вас так приємно приходити — у вас така любов”

 

Сім років тому Світлана Бондар одружилася. Тоді саме повернулася з в’язниці.

 

– У 43 роки не мала сім’ї, нічого не досягла, угробила здоров’я. Все життя шкереберть. Прошу крізь сльози Бога: “Господи, так погано й одиноко. Пошли мені мужа, щоб був і другом, і чоловіком, і мамою, і батьком. Але якщо бачиш, що якесь гівно, яке в мене вже було, то краще все життя буду одна”. Через місяць познайомилися з Васею. Співав у церкві мою улюблену пісню. Одразу запав у серце. Почала йому підспівувати другим голосом. Через тиждень прийшли до мого батька за благословенням.

 

Живемо, як у казці. Ведемо здоровий образ життя. Подружка каже: до вас так приємно приходити — у вас така любов.

 

Для Василя Бондара це теж другий шлюб.